Володимир Винниченко:доба і доля

26 липня громадськість України відзначає 140-річчя від дня народження видатного українського прозаїка, драматурга, політика, громадського діяча, художника Володимира Кириловича Винниченка(1880-1951).

Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і особливо в історії української драматургії.  Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Унікальна його епістолярна спадщина: листування Винниченка з дружиною Розалією Ліфшиць привертає значну увагу.

Мав він ще й особливе захоплення - малярство. Знаний переважно як політик і письменник, Володимир Винниченко водночас є автором понад півтори сотні творів олійного живопису та графіки, великої кількості пейзажів, натюрмортів, портретів.

Володимир Винниченко був всебічно обдарованою людиною, яка залишила по собі неповторний рельєфний слід в історії нашого народу та позначила нові напрямки розвитку українського письменства.

7 цікавих фактів про Володимира Винниченка

Чи знаєте ви, що …

…опублікувавши перше оповідання «Краса і сила», яке принесло авторові справжню славу, В. Винниченко отримав визнання в письменницьких колах. Його блискучий дебют вітав М. Коцюбинський.

…літературна спадщина письменника налічує більше ста оповідань, чотирнадцять романів, двадцять три п'єси.

...В. Винниченко був яскравим драматургом. Вистави за його творами мали неабиякий успіх у театрах Берліна, Праги, Рима, Москви. П'єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Брехня» та інші збирали й збирають до сьогодні чимало глядачів.

…одним із найулюбленіших серед читачів творів письменника є фантастичний роман-утопія «Сонячна машина». Зауваж — слово «утопія» означає «фантазія, нездійсненна мрія». 

…Володимир Винниченко — ще й талановитий художник. Його 74 оригінальні малярські роботи та 4 альбоми з малюнками аквареллю, вуглиною нещодавно повернулися в Україну. 

…на честь Володимира Винниченка названий Центральноукраїнський державний педагогічний університет.

…перший у світі пам’ятник Володимиру Винниченку відкрито в Кропивницькому 18 вересня 2010 року. Автори пам'ятника — молодий львівський скульптор Володимир Цісарик і кропивницький архітектор Віталій Кривенко.

Пропонуємо прослухати аудіо-книгу

 В. Винниченка "Момент"

                                                                                                                                                                                                                

  

Цікаві факти про Володимира Винниченко Видатний український письменник і політичний діяч народився 16 липня 1880 року в Єлисаветграді, тепер територія сучасної Кіровоградщини. Церква, в якій його хрестили й досі функціонує. Походив із родини селянина-власника із Веселого Кута. Любив гратися у ризиковані ігри. Одного разу на спір перепливав широченний ставок і ледве не втопився. Іншого разу впав із коня. З малечку відрізнявся від своїх ровесників надзвичайною пам’яттю і любов’ю до книги – опанував читання в ранньому віці. Поступивши на навчання в чоловічу Єлисаветградську гімназію, молодий Винниченко досконало оволодів декількома мовами – російською, латинською, грецькою, німецькою та французькою. Але отримати документи про закінчення гімназії йому так і вдалось. Распродажа КОНФИСКАТА! Samsung Galaxy S8 за копейки! Злого жарта зіграв з ним запальний характер та сильна любов до всього українського. Наприкінці ХІХ ст. Володимир Винниченко захоплюється українською поезією та творами, в жадністю читаючи Шевченка, Мирного та Нечуя-Левицького. Перші спроби творчого доробку вилились у оповідання «Повія» в 1899 році. В 20 років він поступає на юридичний факультет Київського університету, але в життя увірвались бурні революційні події, які захопили хлопця з головою. За свою активну громадянську позицію його було вигнано з університету і за участь в революційній організації він зазнав переслідувань. Саме тому він довгий час провів у еміграції. Будучи у «вигнанні» він починає писати п’єси, які стають широко відомі за кордоном і постанови яких користуються шаленою популярністю. Перше оповідання, яке вийшло друком – «Сила і краса», видана журналом «Киевская старина» в 1902 році. В 1911 році, перебуваючи у Парижі, він знайомиться з Розалією Ліфшиц, з якою потім і одружився. В буремний 1917 рік він повертається в Україну, а через рік очолює Директорію УНР і стає генеральним секретарем. З політичним провалом Центральної Ради у 1920 році, Винниченко з дружиною покидають Україну. З 1928 року він виробляє власну «філософію щастя» в якій говорилось: ««Насчёт совета, как не болеть, то он очень простой: не есть ни мяса, ни рыбы, ни даже вареного ничего. Только одни фрукты, орехи и сырые овощи». В 1934 році подружжя викупляє закинуту ферму на півдні Франції, вони починають займатись натуральним господарством та сироїдінням. Але як виявилось, господарник з Винниченка не дуже гарний, тому частину земель прийшлось продати. В роки Другої світової війни Гітлер пропонував Винниченкові очолити маріонетковий уряд на окупованій території Україні, але той відмовився. За це його посадили в концентраційний табір, але через два тижні відпустили. Весь цей час він не переставав творити і написав більше 100 оповідань, п’єс, памфлетів, 14 романів, 40 записних книжок, 10 романів. Багато чого залишилось недопрацьованим. Сподіваємося з цієї статті ви дізналися цікаві відомості про Володимира Винниченка. Оцініть статтю Залишити відповідь Ім’я * Email * Коментар катя 17.01.2018 в 16:01 меня эта dovidka.biz.ua. очень очень выручает когда нужно чью то биографию найти Відповіcти Катерина 15.03.2019 в 10:07 Дуже добре подана інформація.Коротко,змістовно,цікаво Відповіcти Нові статті “Євшан-зілля” план твору Миколи Вороного “Євшан-зілля” головні герої Природні багатства зони мішаних лісів Рельєф лісостепу Рельєф зони мішаних лісів Настінна мозаїка як мистецтво декору “Кассандра” Леся Українка аналіз (паспорт твору) “Лісова пісня” головні герої Подяка татові від дочки в прозі Слова подяки мамі Як правильно вводити дитячий прикорм ТОП 9 ідей: Чим зайняти дитину вдома? Вам також може сподобатися Цікаві факти з життя Олени Теліги Гарпер Лі цікаві факти Віра Холодна цікаві факти Георг Фрідріх Гендель цікаві факти Повне або часткове використання інформації тільки за наявності активного посилання на сайт © 2020 Dovidka.biz.ua - Довідник цікавих фактів та корисних знань
Джерело: https://dovidka.biz.ua/volodimir-vinnichenko-tsikavi-fakti/

Скарби православ'я

«Благословенний Господь Ісус Христос, що полюбив Руську землю і просвітив її хрещенням святим»

(Повість минулих літ)

 28 липня в Україні  щорічно на державному рівні відзначається православне свято - День хрещення Київської Русі – України. 

 Саме цього дня Православна Церква вшановує пам'ять Святого Рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Київської Русі, одного із засновників і покровителів нашої державності. 988 р. він успішно запровадив християнство як державну релігію. Але до цієї важливої в нашій історії події лежав дуже довгий і тернистий шлях. Християнство – як і ряд інших сучасних світових релігій є одним із напрямків духовного повороту в історії людства.

З нагоди цієї визначної події  Опішнянська бібліотека  розгорнула книжкову виставку "Скарби православ'я" . Виставка висвітлює історичну знакову подію для всього українського народу, містить багато православних книжок з матеріалами першоджерел.

Книжкова виставка представляє близько 20 джерел, які розповідають про історичну подію, що відбулася у 988 році та стала ключовою і вирішальною в подальшому розвитку всієї Київської Русі. 

Хрещення Русі – це   велика подія в історії нашого народу, яка змінила духовне і культурне життя людей та звернула їх погляди до справжніх цінностей та віри в  Бога.

Олена Пчілка, про яку ми нічого не знаємо

Ольга Петрівна Косач народилася у м. Гадячі Полтавської губернії 17 (29 липня) 1849 р.
За своє життя вона встигла так багато, що це викликає щирий подив і захват. У ролі письменниці Олена Пчілка спробувала себе чи не в усіх можливих літературних жанрах – від дитячої приповідки до роману. Саме вона збагатила українську мову тепер для нас звичними, а тоді призабутими словами, які вона вирвала з небуття, дбайливо перенісши їх із народної мови в літературу. Її праці з етнографії були настільки точно виваженими та ґрунтовними, що про них читали цикли лекцій професори з Європи. Її успіхи на педагогічній ниві дали можливість народитися новому поколінню справжніх українських інтелігентів. Її роль у національно-просвітницькій боротьбі настільки ж величезна, як і недооцінена – ідеї Олени Пчілки були шкідливими й ворожими як для царського режиму, так і для більшовиків. А потім про неї просто забули, залишивши непересічну громадську діячку, полум’яного трибуна й борця в густій тіні її славетної доньки. Кожне наступне покоління приводило своїх героїв, вони потребували місця на іконостасі. Інколи Олену Пчілку ще згадують як дитячу письменницю. І – все. Справжня біографія так досі ніким і не написана. На її місці – біла пляма, уже обрамлена, вбрана рушниками, возведена в традиційний, хоч і дуже благенький, канон. Страшно подумати, як би оцінила сама Олена Пчілка таке ставлення до себе нащадків…

Національна свідомість у неї – від батьків. Це саме той випадок, що доводить справедливість приказки про яблуко та яблуню. Батько – колишній петербурзький чиновник, аристократ і багатообіцяючий літератор, прогресивно налаштований і свого часу навіть замішаний у повстанні декабристів – раптом кидає свою службу в “північній столиці”, разом зі старими революційними зв’язками полишивши там і надії на стрімку кар’єру. Одружується з донькою колишнього колезького асесора Єлизаветою Цяцькою й живе в Гадячі. Про їхню родину сусіди пліткують, що там не розбереш, де кріпак, а де господар, усі вкупі живуть. До служби місцеві дворяни Петра Драгоманова не допускають – аби чого не накоїв.

Діти – а серед них Михайло і Ольга – ростуть в атмосфері свободи й любові до всього українського. З їхнього обійстя постійно чути народних пісень, вечорами дітям розповідають казки, а на свята пускають подивитися на весілля, хрестини чи навіть похорон: “Жили ми в дуже близькім оточенні нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людності. Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут; з усим тим зливалося й наше життя… А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити!.. Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля… Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?”

 

Батько не дуже довіряв тодішнім учителям (і це передасться доньці), а тому навчав дітей сам.

“На весь вік зосталось у мене вражіння від того, як батько читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого “Тараса Бульбу”: тато кликнув мене під яблуню й почав читати. Здається, ті яскраві малюнки чудового твору вкувалися з одного разу навіки мені в пам’яті”.

1866 року Ольга закінчує пансіон Нельговської – школу дворянських панянок. Уже там молода жінка вперто гне українську лінію. Нареченого собі знаходить, звісно ж, в українському товаристві: Петро Антонович Косач – український юрист і громадський діяч. У їхній родині також панують міцні українські настрої. “Подумайте, в хаті у них говорять хлопською мовою! Так-так, пані Косач з чоловіком і дітьми говорить по-хлопському”, “Пані Косач знову була в хлопському убранні! І хусткою пов’язалась!”, “А її діточки тільки по-хлопському говорять і одягнені у волинські свиточки…” – здебільшого так відгукуються про звичаї цієї родини гості.

Що поробиш, тодішнє дворянське життя було доволі глухим до всього українського. Село, за часів Гетьманщини чи не всуціль козацьке, поважне, письменне, під натиском Російської імперії отупіло, здичавіло, погасло. Української мови згідно з Валуєвським указом “нє било, нєт і бить нє может!” Дворянство вперто асоціює з російською мовою все високе, витончене й прекрасне, а з українською – все холопське, буденне, принизливо жалюгідне. Освіти української немає, бо, власне й “бить нє может”. Але Олену Пчілку (цей псевдонім Ольга Косач прибрала собі, щойно одружившись) не можуть, звісно ж, зупинити такі дрібниці. Її діти жодного дня не сиділи за казенною шкільною партою, натомість отримуючи освіту від батьків – Першу українську освіту, паростки якої не забарилися прорости й в інших передових родинах. Людмила Старицька-Черняхівська пише, що разом із Косачами і Лисенками вони “були першими українськими дітьми”.

Олена Пчілка намагалася дати дітям не тільки знання, а й прищепити їм уміння серйозно ставитися до будь-якої, навіть найдрібнішої роботи. Сестра Лесі Українки Ольга згадує: “День Лесиних іменин. Мати подарувала Лесі альбом на вірші, коричневий, зі сріблястими візерунками і написом “Poesie… отсю книжечку призначаю для твоїх власних писань. Розглядайся навколо, де не будеш, і пиши, я певна, що тоді в сій книжці з’явиться не мало “рoesie”. Поезія є всюди, хоч не всякий її бачить…” Проте навряд чи можна вважати стосунки Лесі з матір’ю ідеальними. Вище згадана сестра Ольга пише, що часом Олена Пчілка завдавала доньці великих прикрощів, таких, що Леся “умлівала від болю”. А проте, чи й могло бути інакше в родині, де живуть аж дві одразу великі жінки? Може, тому Леся Українка більшу частину свого життя проводила якомога далі од матері, а спілкуватися з нею воліла листовно: “…напиши мені, мамочко моя, лагідніший лист…”, “…я тобі в кожному сливе листі завдаю яку прикрість, се правда, що я не вмію листів писать…”, – такі вибачливі інтонації превалюють у листуванні матері й доньки. Пізніше Леся Українка намагалася навіть захистити молодших братиків і сестричок від материного впливу – імперативного, системного і, що там уже казати, майже всуціль успішного…

Проте Олена Пчілка не тільки виховує дітей. З легкої руки Михайла Старицького, якого вважають її літературним батьком, вона робить упевнені кроки як письменниця. У нас сьогодні заведено згадувати її переважно як авторку низки дитячих віршів та оповідань, однак літературні обрії Олени Пчілки  набагато ширші. Її перекладацька робота не тільки відкривала широким колам українства віконце в європейську літературу, до того часу знану тільки з російськомовних джерел, а ще й слугувала вагомим підґрунтям для цілої плеяди перекладачів, які пішли стежкою, що її свого часу протоптали Михайло Старицький з Оленою Пчілкою. Їхній внесок у розвиток української мови – просто неоціненний. “Мрія, темрява, сутінь” – сьогодні ці слова звичні, важко уявити українську мову без них. Дякуймо за це Олені Пчілці й Михайлові Старицькому, бо то вони вирвали їх із небуття, принесли з народного мовлення – у літературу.

Попри байдужу погорду критиків, які чогось уперто не хочуть повернутися і роздивитися як належить, дитяча проза Олени Пчілки може багато чим похвалитися. Передовсім, амбівалентність – її твори з одного боку космополітичні, адже пропагують загальнолюдські цінності з претензією на універсальність, а з іншого – виразно національні, ба навіть етнографічні, адже містять величезну кількість питомо українських топосів: народні звичаї та обряди, страви тодішньої селянської кухні, дитячі забавки, устрій та чисельність родини тощо. Педагогічні ідеали у Пчілки домінують над ідеалами художніми. Письменниця не рветься творити шедеври мистецтва, іноді зневажає стилістику та лексику, часто – техніку віршування. Але щодо канонів духовних, то тут письменниця – уперта й навіть непримиренна. Її засади педагогіки неабияк підійдуть і для виховання теперішнього покоління: честь, почуття національності, ґрунтовна освіта, мислення без жодних забобонів – хіба не сучасні європейські стандарти? Критики-сучасники Олену Пчілку здебільшого лаяли – то за те, що вона послуговувалася словами, яких вони не знали, то за простувате народництво. Авторка обурювалася: “…що за свинство поробили бичиська! Попереміняли багато слів: замість крамничка – склепик, замість постереження – обсервації, замість довгообразий – протяглий…” Пізніше Олена Пчілка писала: “Не раз з’являлася в хвилину відчаю думка: чи не кинути українське письменство? Бог із ним! Але хвилина відчаю минала і знову оживала віра в справу української літератури, оживала незнищенна любов до неї”.

Устигає Олена Пчілка й займатися науковими пошуками. З самого малечку її цікавила українська вишивка – її багатство та розмаїття. Але просто любити – для науки замало. Природна спостережливість, уміння аналізувати, систематизувати й робити висновки вкупі з титанічною пошуковою роботою 1876 року вилилися в книжку “Український орнамент”. Тогочасні вчені, як українські, так і європейські, зійшлися на тому, що це насправді наукова, глибока й ґрунтовна праця. До слова, і для сьогоднішніх учених-етнографів книга Олени Пчілки досі слугує безцінним дороговказом у їхніх пошуках.

1905 року письменниця їде до Петербурга – клопотатися про те, аби була нарешті відмінена ганебна заборона українського друку. Учені російської академії наук зробили висновок, що українська мова – є. Після того, як заборону друкувати українською відмінили, перед Оленою Пчілкою відкрилися просто величезні можливості. Майже одразу ж вона долучилася до створення часопису “Рідний край”. Її громадсько-політична робота, розгорнута на сторінках цього та інших видань, спрямовувалася здебільшого на захист українських національних інтересів. До слова, цей захист не обмежувався газетами й журналами. Коли регіональні “Просвіти” збиралися святкувати ювілей Льва Толстого, Олена Пчілка запитала: “А чому ж не Шевченка?” А одного разу на шевченківському святі вчинила й зовсім уже зухвалу річ – обгорнула бюст Кобзаря жовто-блакитним стягом. Комісар Крамаренко, який був у залі, вискочив на сцену, зірвав прапора, кинув на підлогу й почав топтати ногами. Олена Пчілка не розгубилася – вихопила прапор у нього з-під ніг, підняла над собою й крикнула в залу: “Ганьба Крамаренкові!” За нею ці слова почав скандувати весь зал.

Певний час Олена Пчілка цікавилася діяльністю Центральної Ради, навіть намагалася вплинути на її ідеологію. Однак пізніше розчарувалася й характеризувала деяких міністрів із великою часткою іронії. Урешті-решт їй довелося опинитися зі своїми поглядами сам-на-сам. Найближчі кола вважали її вузькою націоналісткою – за непримиренність, за категоричність, за однозначність, за намагання позбутися “тої московської полуди”. Узагалі, якщо вже дотримуватись хронології, якщо сповідувати історичну правду, то саме Олена Пчілка раніше за Миколу Міхновського висунула ідею про те, що “справа незалежності українців – то справа тільки українців”.

Головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов уважав Олену Пчілку чи не єдиним винятком серед інтелігентів, чиї “скалічені душі, замотеличені дурманом чужої думки і чужої столиці, боялися виступити за рідну націю і культуру”. Критик Сергій Єфремов відгукувався про неї так: “…заслуга Олени Пчілки в тому, що вона категорично й рубом поставила питання, даючи на його відповідь не тільки теоретично, а й практично – своїми працями. “Лідер” неокласиків” Микола Зеров називав її однією з “найхарактерніших фігур українського життя, громадського й літературного, в довоєнну добу”. Дослідниця Оксана Забужко у своїй статті “Notre Dame d’Ukraine. Про Олену Пчілку” пише: “Олена Пчілка втілювала в собі той  маркантний для європейської  історії  XIX ст. тип   н а ц і є т в о р ц я, “ідеаліста як Бог приказав”, котрим так захоплювався був І. Франко в особі “Мойсея нового Ізраїлю” Теодора Герцля, – де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято “творила собі новий” і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла…”, “ця невгамовна “єресіархиня”, де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і “трибуну”…” 

Звичайно, такої постаті більшовики просто не могли оминути своєю увагою – 1919 року Олена Пчілка була заарештована. На неї чекали допити в ЧК. Літературознавець Анатоль Костенко стверджує, що застав іще живим очевидця, який бачив, як літню вже письменницю прив’язали до чекістського коня і гнали курною дорогою…

У 1924 році їй ще встигли “вибити” персональну пенсію та звання члена-кореспондента Української Академії наук. Однак початок двадцятого століття став для неї періодом суцільних утрат – смерть чоловіка, сина Михайла, доньки Лесі. Не забарилися й хвороби.

Восени 1929 року до неї в двері загрюкали. Так приходили тільки вони – співробітники ГПУ, в час, коли Україною саме котилася страшна лавина репресій. Письменниця лежала в ліжку, на той час вона вже й не вставала. Зовні спокійна, тільки рум’янець ледь видавав хвилювання. Ті шукали чогось у кімнаті. Не знайшли…

“Адєвайтєсь, пайдьом с намі!”

“Я сама не можу йти. Я тепер ходжу, тільки як мене підтримують”.

Ґебіст пішов дзвонити начальству:

“Старуха бальная і нє ходіт. Шта дєлать с арєстованнай?”

“…может аставаться…”

Померла Олена Пчілка в жовтні 1930 року. Настав час для біографії – досі толком не написаної, для критики, для загальних оцінок, для порівнянь, широких узагальнень, висновків, визначення місця в літературі й культурі. Як тут уникнути біографічного принципу? До якого вулика – літературного, наукового, педагогічного чи національного – принесла невтомна Олена Пчілка більше пилку? Адже ж головне – не це. Головне, що той пилок сприяв побудові міцних сот національного самовиховання і самопорятунку. З тих сот досі вилітають молоді бджоли.

Отже, Ольга Петрівна Косач була видатною жінкою, представницею інтелігентного роду Драгоманових, що, як мати і педагог, виховала класика української літератури Лесю Українку, а також, як збирач фольклору та етнограф, зробила вагомий внесок у розвиток вітчизняної народознавчої науки. Наукові грані таланту Олени Пчілки досі нами не осмислені, її фольклорні записи та наукова спадщина ще чекають свого видавця.

З майстерні художника.Опішня.Літо

Під такою назвою в Опішнянській бібліотеці відкрилась виставка картин художниці,поетеси , Заслуженого вчителя України 

Галини Редчук.

Бібліотека запрошує всіх поціновувачів прекрасного насолодитись приємними хвилинами спогадання виставки талановитої ніжинської майстрині Джерело: https://cheline.com.ua/news/culture/u-bibliotetsi-korolenka-vidbulosya-vidkrittya-vistavki-kartin-tanok-strichki-i-polotna-foto-61369
© Чeline | cheline.com.ua/

 Галина Василівна Редчук народилася у 1941 році у селі Троїцьке на Одещині.

 З дитячих років пані Галина хотіла стати художником.

 З 1972 по 1977 рік вивчає техніки живопису та графіки в Одеському педагогічному інституті.

 

Дитяча мрія статити художником ніколи не залишала пані Галину Редчук.

Найлегше пані Галині даються роботи олією, але найближче мисткині – пастель.

 Серед понад 300 її робіт можна знайти і натюрморти, і портрети, найбільше художниця

любить писати пейзажі.

 А те, що не може намалювати фарбами, описує словами.

Вісь Всесвіту проходить через душу.
Душею покривлю – ввесь Космос зрушу.
Один кінець в Космічну йде безмежність.
В глибинах серця – його протилежність.
Душа – канатоходець на арені
На тій тонкій мотузці нескінченній.
І швидше я її живою вирву.
Ніж дозвіл дам звалитися у прірву.

Галина Редчук
 

 Галина Василівна – автор 5 поетичних збірок: 

 "Тополі ще тримають оборону", "Допоки вистачить наснаги", "Я край дороги

не умію жити", "Знайди у себе сили для любові","Не прогав світанковий дзвін".                                                                                                                                                                                                                 

З 2000-го року  почала писати вірші. 2011-го року стала лауреатом районної літературно-мистецької премії імені братів Тютюнників (м. Зіньків). 

 Але малювання та письменництво – не єдине, чим відома мисткиня.

 Галина Редчук – Відмінник народної освіти, Заслужений вчитель України та мати-героїня. 

Завдяки виставленим роботам,бібліотека наповнилася не лише світлом яскравого літнього сонця а й ніжністю та легкістю витончених квітів.

Запрошуємо всіх поціновувачів прекрасного насолодитися приємними хвилинами споглядання літніх краєвидів,пейзажів,натюрмортів талановитої майстрині.

 

Бібліотечний етюд«Накрапала на Купала з неба янгольська роса…»

У ніч з 6 на 7 липня українці відзначають старовинне свято Івана Купала. Минуло сотні років з його зародження, а традиції та прикмети святкування досі зберігаються і вшануваються в Україні. 

Свято Івана Купала дуже стародавнє і бере свій початок ще з язичницьких часів. Воно символізує зв'язок людини з природою і перехід до літнього циклу. Якщо до цього часу сонце було в фазі весняного бога Ярила, то після свята переходило в фазу Купала. Позаяк наші пращури до християнських часів велику роль виділяли богам, зокрема Сонцю, то Івана Купала також було пов'язане з цим небесним світилом.

Раніше свято називалося просто Купала, а вже пізніше додалося Івана на честь Івана Хрестителя. Коли князь Володимир хрестив Русь у 988 році, народ почав переходити в християнство. І, звичайно, багато язичницьких свят, як Івана Купала та Масляна, перейшли в християнські обряди. Вони мають дуже велику історію і від них відмовитися було неможливо, тому що народ сотні років їх святкував.
Люди дуже поважали і любили всі традиції, обряди, які пов'язані з природою. Вони зустрічали і проводжали весну, літо, осінь та зиму. У церквах, особливо в XI-XII століттях часто згадувалося Івана Купала, але сьогодні це свято є лише на календарі та традиційно існує лише в народі.

В українців дуже добре зберігаються різні обряди. Стародавні віковічні традиції показують, що нашій державі не 26 років, а вже більше як тисяча. Якщо сучасники не пам'ятають як язичники святкували, то десь на генетичному рівні воно все-таки збереглося. І традиції продовження роду, поваги до батьків і прадідів існують досі. Ще в часи Київської Русі було почесним продовжувати справи свої дідів-прадідів. Недарма культ роду тоді був одним із головних. До того ж, це приємне і позитивне свято, яке зближує з природою.

Нині в сучасному світі важко приєднатися до природних стихій, тому що всюди місто, будинки і технології. Тому декілька свят у році допоможуть трішки відійти від сучасності і від буденності, об'єднатися в хороводи, познайомитися з іншими людьми і заручитися до різних цікавих традицій.
На Івана Купала не можна сваритися з близькими, бажати іншому зла чи заздрити. Святкова ніч містична і стосується продовження роду, тому все набуває особливого значення.
Також не можна вночі бути у водоймах, тому що вночі прокидаються нечисті сили: водяний чи русалка можуть затягти вас у воду. Бажано вдень купатися, а не ввечері.

Традиції святкування

Плести ляльки-мотанки

Оскільки на Івана Купала прокидається нечиста сила, потрібно бути на сторожі. Домівку можна захистити оберегами. Часто вони мають вигляд ляльок-мотанок (символ домашнього вогнища та матері-берегині). Вважається, що трави, які в цю ніч покладуть в оберіг матимуть магічну силу протягом наступного року.

Пошук квіту папороті

Ввечері на Івана Купала шукають папороть – магічну квітку. Вважається, що хто знайде папороть і побачить її вогняно-червоний цвіт, то та людина стане багатшою матеріально, духовно і буде набагато щасливішою. За легендою, папороть квітне лише декілька секунд. Молоді хлопці і дівчата, а також діти вирушали до лісу, до парків, щоб побачити цю містичну квітку.

Стрибки через вогнище

Вважається, що купальське багаття очищує. Якщо в цю ніч перестрибнути через вогнище, то душа очиститься, і таким чином людина стане здоровішою, позбудеться всіх негараздів, негативу і хвороб.

Спалювання опудала

Головне опудало, яке спалюється, – це купальське, воно символізує чоловічий початок. Також згоріти має опудало Марени (богиня темної ночі, страшних сновидінь, привидів і хвороб). Вона символізує жіночий початок. Тобто для продовження роду, спалюються опудала для відвернення всіх негараздів. Із цього ритуалу прийнято вважати прихід нового циклу пори року – перехід у літо.

Плетіння віночків

Якщо ми прив'язуємося до традицій, то воно актуальне для дівчат, які хочуть одружитися. Вони плетуть віночки, а потім їх пускають по воді, і таким чином можна зрозуміти, що їх чекає цього року. Якщо віночок потонув, значить дівчина цьогоріч кохання не знайде. Якщо він відплив, але зупинився, то кохання буде, але не так скоро. Якщо ж віночок відплив і поплив за течією, то цього року дівчина знайде своє кохання і одружиться.

Квіти і трави повинні бути з наших земель. Особливо вітаються польові, які були популярними ще в часи Київської Русі: звіробій, ромашка, чистотіл, ті, які використовувалися для різних настоянок. Чим пишніший вінок, тим більше шансів, що дівчина знайде своє кохання.

Коли плетуть віночки дорослі, то вони залишають їх на цілий рік як оберіг. Позаяк купальська ніч магічна, то ті трави, які зібрані на Івана Купала і сплетені у вінок, набувають магічної сили і протягом року оберігають родину та будинок.

Івана Купала – це одне з важливих свят у з'єднанні з природою. Популярне не лише в Україні, а й у Східній Європі. Святкується з року в рік і має велику популярність. Івана Купала історично українське свято, бо бере початок із земель Київської Русі. 

Україна вважається основоположницею цього свята, тому центром східнослов’янської цивілізації є місто Київ.

Подвиг, біль, пам’ять

Сьогоді ми вшановуємо пам'ять загиблого в Афганістані  воїна-інтернаціоналіста ,односельчанина Олександра Губаря,

2 липня йому виповнилося б 58 років.
Красивим,чесним,працьовитим і молодим був і залишається навічно він у нашій пам'яті.А як хотів він жити,як любив свою Батьківщину.

 

При проведенні бойової операції в провінції Кабул,передовий дозор,в складі якого знаходився Олександр Губарь,був атакований противником.Сили були нерівні.В цьому бою була підбита з гранатомета його бойова машина.Всі отримали смертельні поранення.Сталося це 20 травня 1982 року.
За мужність і відвагу,проявлені в боях,Олександра посмертно нагороджено Орденом Червоної Зірки.
Іменем Олександра Губаря названа вулиця в с.Опішня,
Центр фізичного здоров'я населення  "Спорт для всіх".
На школі,де він навчався,встановлена меморіальна дошка.

 

Щороку в с. Опішня проводиться спортивний турнір, присвячений пам‘яті Олександра Губаря та загиблих воїнів в АТО, ООС і Афганістані.

Схиляємо голову перед мужністю,бойовим подвигом та героїзмом загиблих воїнів.

Ховали інтернаціоналіста

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті

Обмацує труну: « Чи ж він там є?!!»

Стоять, відводять погляд вбік солдати

І шепотить сержант ледве чуть:

«Не велено… Не можна відкривати..

Не велено..»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ..

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть одвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпились братики малі –

В селі ховали воїна – солдата

У мирному  вкраїнському селі.