Щиро вдячні талановитій українській письменниці Софії Андрухович за автограф і такі теплі, щирі побажання Опішнянській бібліотеці.
Для нашої бібліотеки це особливий знак уваги, підтримки та віри в силу книги, читання й культури.
Дякуємо, пані Софіє, за Вашу творчість, відкритість і добрі слова на адресу нашої бібліотеки. Нехай Ваші книги й надалі знаходять нових вдячних читачів, а натхнення ніколи не полишає Вас!
Іван Степанович Мазепа тримав булаву своєю твердою рукою найдовше з-поміж усіх гетьманів – упродовж 22 років.
Він був надзвичайно освіченою людиною, талановитим дипломатом і полководцем, пройшов добру школу кермування державою у своїх попередників — гетьманів Лівобережжя І.Самойловича та Правобережжя – П.Дорошенка.
Гетьман Мазепа зробив чи не найбільший внесок у відродження і зміцнення України, піднесення її політичного авторитету, економічний, культурний і духовний розвиток.
Саме Іван Мазепа об’єднав Правобережну та Лівобережну Україну. Дбаючи про оборонну міць України, побудував на південних теренах фортеці — Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на ріці Самарі. За його гетьманування в Україні постали численні храми, до спорудження яких він долучався власними коштами, та церковні школи, де діти з бідних родин навчалися безкоштовно. У Тріумфальній дзвіниці Софіського собору збергіся дзвін «Мазепа», який замовив і оплатив гетьман. Серед багатьох Мазепиних коштовних пожертв церкві — Пересопницьке Євангеліє, що на ньому присягають нинішні українські президенти.
Києво-Могилянський колегіум завдяки Мазепі 1658 р. отримав статус академії, а один з великих корпусів «Могилянки» побудований на гроші гетьмана.
Мазепа блискуче володів мовами (вільно спілкувапвся вісьмома), був талановитим поетом.
Гетьманові Мазепі не судилося втілити свою заповітну мрію – вибороти незалежність України. Однак його діяльність як мудрого керманича, патріота-державника, щиросердого мецената стали великим прикладом служіння Україні.
Сучасне осмислення постаті Івана Мазепи виходить за межі суто історичного контексту. Його діяльність дедалі частіше розглядається як приклад стратегічного державного мислення, орієнтації на європейські політичні моделі та прагнення зберегти національну автономію в складних геополітичних умовах. У цьому сенсі постать Мазепи набуває особливої актуальності, адже багато викликів його епохи перегукуються з проблемами сучасної України.
Сьогодні Україна знову проходить шлях утвердження своєї державності, захисту суверенітету та культурної ідентичності. У цьому контексті постать Івана Мазепи сприймається як символ історичної тяглості української державницької ідеї. Його прагнення до незалежності, розвитку освіти, культури та міжнародної суб’єктності перегукуються із сучасними процесами європейської інтеграції України та боротьби за її свободу.
«Еней був парубок моторний. І хлопець хоч куди козак». Мабуть, абсолютна більшість пам’ятає ці рядки ще з шкільних років, як і те, що «Енеїда» Котляревського – це перший твір, написаний розмовною українською мовою, який ліг в основу нової української літератури.
Над «Енеїдою» І. Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли друком у 1798 р., четверта – у 1809 р., п’ята – у 1822 р.; повністю твір завершено у 1825–1826 рр., а видано у 1842 р. після смерті письменника. Перше видання «Енеїди» з’явилося у 1798 р. завдяки ініціативі конотопського поміщика Максима Пурпури, який тоді служив у Петербурзі в медичній колегії і належав до гурту прихильників української мови та літератури. До його рук потрапив список перших трьох частин поеми І. Котляревського, і Пурпура своїм коштом видає її з характерною присвятою: «Любителям малоросійського слова». Автор був незадоволений вчинком видавця (друк здійснено без його згоди), проте патріотична ініціатива М. Пурпури заслуговує на схвалення.
Друге видання «Енеїди» – 1808 р. Опубліковане в типографії Івана Глазунова в Санкт-Петербурзі на основі видання 1798 р. Текст поеми і словник були скопійовані з помилками. Видання вийшло без відома і згоди Котляревського. Четверте видання – 1809 р. Видане за фінансової підтримки Семена Кочубея разом із попередніми трьома частинами окремою книжкою: «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии». Книжка містила авторський додаток під назвою «Дополнение к малороссийскому словарю». Чимало помилок лишилися не виправленими. П’яте видання «Енеїди» (1821 р.). Шосте видання (1827 р.). Письменник також склав новий українсько-російський словник до «Енеїди» на 1547 слів. Незадовго до смерті автор продав рукопис харків’янинові О. А. Волохінову, який видав його завершений твір у шести частинах в 1842 році.
До речі в «Енеїді» названо близько ста страв і напоїв.У поемі Івана Котляревського згадується "корито опішнянських слив",що є прикладом використання місцевого колориту та характерних для певної місцевості предметів та продуктів.
Поема "Енеїда" є своєрідною енциклопедією українського життя того часу, і "корито опішнянських слив" є одним з багатьох колоритних деталей, які допомагають створити яскравий образ українського середовища.
Та все ж життя – це обрії далекі,
Це літаків непогамовний клекіт,120 років від дня народження Олени Іванівни Теліги (1906–1942), української поетеси, публіцистки, критикині, політичної та культурної діячки, членкині ОУН, борчині за незалежність України в ХХ ст.
Олена Теліга, у дівоцтві Шовгенова, народилась у 1906 році поблизу Санкт-Петербурга в тоді ще Російській імперії. Батьки її були за походженням українці.
Дитинство Олени Теліги проходило в інтелектуальній та культурній атмосфері. Виростала вона в російськомовному середовищі і, за її ж словами, виховувалася в імперському дусі. Хрещеною мамою дівчинки була російська поетка Зінаїда Гіппіус. Тільки коли родина у 1918 році переїхала до Києва, Олена почала вивчати українську мову.
У 1920-х роках, переїхавши вслід за батьком, який був членом уряду УНР, в еміграцію у Подєбради, Олена отримує атестат зрілості та починає вивчати українську мову в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. Її репетитором з української мови був Михайло Теліга, старшина армії УНР і бандурист, із яким вони згодом одружилися. В еміграції Олена Теліга усвідомлює себе українкою, хоча шлях від імперського виховання до української ідентичності не міг, звичайно, бути легким.
На цей час припадають перші публікації її поезій. Олена Теліга починає товаришувати зокрема з Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Юрієм Дараганом, Оксаною Лятуринською, Наталією Лівицькою-Холодною — це середовище отримає згодом назву «празької школи поетів». Загалом поезія Олени Теліги отримувала схвальні відгуки, однак в емігрантських колах подейкували, що Євгенові Маланюку її вірші не подобались. Поезії самого Євгена Маланюка та Леоніда Мосендза, а точніше образ жінки в них, поетка пізніше розкритикує у своєму есеї «Якими нас прагнете».
«З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою», — так Олена Теліга розповідала Уласові Самчукові про випадок уже в еміграції, після якого вирішила розмовляти лише українською: її обурило, як зневажливо висловлювались про українську мову люди, у товаристві яких вона перебувала.
У 1930-х роках Олена Теліга жила у Варшаві. Поступово відбувається її розрив із прихильниками уряду УНР: дослідники біографії Олени Теліги вважають, що початком цього стала критика її поезії у другому випуску альманаху «Ми». Крім того, погляди Олени Теліги на те, якою має бути визвольна боротьба, у той час почали розходитися з методами УНРівців. Натомість вона починає співпрацювати з Дмитром Донцовим та виданням «Літературно-науковий вісник», де друкувала свої поезії та есеї. Тоді ж Олена поступово стає прихильницею ідей ОУН, а з 1939 року починає співпрацювати з культурною референтурою ОУН, де керівником був Олег Ольжич.
Написала за своє недовге життя Олена Теліга небагато, а до того ж багато було втрачено. Збереглося приблизно 40 поезій та декілька есеїв, найвідоміший із яких — «Якими нас прагнете».
Попри публікації у тогочасній періодиці, поетка не надто дбала про поетичну славу, а більше уваги приділяла громадським справам. Перша збірка Олени Теліги вийшла у 1946 році, вже після загибелі авторки.
Погляди Олени Теліги на роль жінки у суспільстві в наш час можуть здатися дискусійними. У есеї «Якими нас прагнете», який є своєрідною сумішшю літературного огляду, розвідкою з етнопсихології та зводом морально-патріотичних принципів, вона цитує якийсь допис із щоквартальника «Перемога» щодо ролі жінки в суспільстві і погоджується з нібито небезпекою фемінізму
Те, як жила, за що боролась і як померла Олена Теліга, є результатом того, що вона сама була жінкою із сильним, впертим і діяльним характером. «…я був гостро вражений її екзальтованою, напруженою, невтомно грайливою вдачею», — пише Улас Самчук у спогадах.
У 1941 році Олена Теліга з чоловіком напівлегально повернулася спершу до Львова, а потім до окупованого німецькими військами Києва. Тут вона очолила Спілку письменників, видавала тижневик «Литаври», сприяла організації культурного життя. Теліга знала, що за свою націоналістичну діяльність вона рано чи пізно буде заарештована, але вдруге їхати в еміграцію відмовилась.
9 лютого 1942 року Олену Телігу заарештували. Михайло Теліга, який не був членом Спілки, видав себе за письменника і був заарештований разом із дружиною.
«Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга», — такий напис залишила поетка на стіні київського гестапо в останні дні свого життя.
Датою загибелі Олени Теліги вважають 21 лютого 1942 року (точний день невідомий). Її разом з чоловіком розстріляли у Бабиному Ярі.
Прожила Олена Теліга всього 36 років.
Щиро вдячні Мокляк Владиславі за цінний подарунок для Опішнянської бібліотеки – добірку книг сучасних зарубіжних авторів та класиків світової літератури.
Бо можна плоть потлілу воскресити,
А душу,душу винищену-ні!
В.Барка
118 років тому – 16 липня 1908-го – народився письменник і перекладач Василь Барка(16 липня 1908 року, с. Солониці Лубенського повіту Полтавської губернії-11 квітня 2003 року,Нью-Йорк)
День Української Державності встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року. Ця памʼятна дата покликана нагадати, що українське державотворення має понад тисячолітню історію.
День Української Державності є значущим святом для всіх українців. Він символізує колективні досягнення та зобов’язання перед майбутніми поколіннями. Українська державність — це спільна історія, в якій ми виростали разом, боролися за нашу незалежність та досягли значних успіхів. Це спільне майбутнє, в якому ми прагнемо жити у єдності та міцній державі, що захищає наші права й інтереси.
До Дня Української Державності в Туристично-інформаційному центрі з Опішнянською бібліотекою провели історичний екскурс «Україна в просторі і часі». Учасники заходу пригадали важливі етапи становлення української держави, ключову роль князя Володимира Великого в утвердженні Київської Русі,діти розмірковували над відмінностями між Днем Української Державності та Днем Незалежності України.
Дуже важливо пам’ятати та ділитися історичними досягненнями України, особливо в умовах поточної війни проти російського агресора та інформаційних маніпуляцій, що спотворюють правду та приховують факти. Українська історія і культура є унікальними та надзвичайно цінними національними скарбами.
Щиро вдячні талановитій українській письменниці Софії Андрухович за автограф і такі теплі, щирі побажання Опішнянській бібліотеці. Для наш...
