Бій під Крутами: ким були герої з Полтавщини

 

29 січня 2026 року українці відзначають 108-у річницю пам’яті Героїв Крут, чий подвиг став символом незламності та стійкості всього українського народу в боротьбі за незалежність.

🕯️ Крути: подвиг, що гартувався духом земляків

Сьогодні, у День пам'яті Героїв Крут, ми згадуємо тих, хто першим став на захист української незалежності у 1918 році. В Опішнянській бібліотеці для школярів відбулася особлива подія — історична розвідка «Бій під Крутами: ким були герої з Полтавщини».

🔍 Про що дізналися учні?

Разом із молоддю ми перенеслися на понад 100 років назад, до засніженої станції Крути. Але головний акцент зустрічі був на «полтавському сліді» цієї героїчної битви.

Під час заходу діти ознайомилися з:

• Хронологією подій: чому кількасот студентів та юнкерів змогли зупинити багатотисячну армію ворога на чотири критично важливі дні.

• Особистостями: ми згадали наших земляків-полтавців, які брали участь у бою. Зокрема, йшлося про братів Гончаренків,Миколу Божка-Божинського, Олену Мельничук,Демида Бурка,Василя Коваленка та інших хоробрих юнаків, чиї життєві шляхи пов'язані з нашим краєм.

Історія Крут — це не лише про трагедію, це про перемогу духу. Це приклад для сучасної молоді, як треба любити і захищати свій дім.

---

Чому це важливо?

Сьогоднішні події на фронті є прямим продовженням тієї боротьби, що точилася під Крутами. Знати імена героїв-земляків — це наш обов'язок, адже саме на їхньому прикладі виховується нове покоління захисників.

Дякуємо школярам за щиру цікавість та глибокі запитання.

Пам’ятаймо, що незалежність і свобода не є дарунком, а результатом жертовної боротьби багатьох поколінь. Пам’ять про Героїв Крут закликає нас цінувати те, що ми маємо, і бути готовими боронити це від ворога.Ми пам'ятаємо!

Будемо пам'ятати...

 

   

27 січня – Міжнародний день памяті жертв Голокосту

Цей день проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН  від 1 листопада 2005 року  в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни.
Протягом Голокосту було знищено до шести мільйонів євреїв, близько одного мільйону з них -  в Україні.

Це день тихої пам’яті про мільйони людей, життя яких було знищене через ненависть, упередження та знецінення людської гідності. Голокост – це гірка сторінка світової історії, трагедія конкретних родин, громад, міст.
Ми згадуємо жертв із повагою та співчуттям, зберігаючи пам’ять про події, які не мають терміну давності. Усвідомлення минулого – важлива складова відповідального й свідомого сьогодення.

У цей день, День скорботи і пам’яті, ми приєднуємося до загальної печалі і прагнемо співчувати всьому цьому болю та втраті, ім’я якої Голокост. Її ніяк не заповнити. Вже не запобігти. Але нехай живе надія, що подібного більше ніколи не повторитися! Будемо пам’ятати...

Цій пам'ятній скорботній даті присвячена книжкова виставка "Будемо пам'ятати...",яка експонується в бібліотеці.

Матеріали, запропоновані на цій виставці, оповідають про криваві роки Другої світової війни, про смертний вирок, винесений єврейському народові, про людей усіх національностей, котрі стали жертвами фашизму тільки тому, що любили свій народ і боролися за його свободу.

❄️ Морозно й сніжно надворі?

 

❄️ Морозно й сніжно надворі?

⚡️ Електроенергію знову вимикають?

Запрошуємо вас до 

Туристично-інформаційного центру з Опішнянською бібліотекою 📚

У нас ви можете:
✨ почитати улюблену книжку
🎲 пограти в настільні ігри
🔋 зарядити телефон
☕️ просто перепочити й поспілкуватися з однолітками

Бо в нас тепло, світло й затишно, а ще — ми завжди раді гостям 🤍
Заходьте, щоб зігрітися не лише тілом, а й душею.

Павло Тичина:трагедія таланту

 

23 січня виповнюється 135 років з дня народження Павла Тичини (1891 – 1967), одного з найкращих українських поетів ХХ століття. І водночас людини трагічної долі, в якій ідеологічне поступово перемогло естетичне. І відтак він став для подальших поколінь прикладом того, що тоталітарний радянський режим може вбити, не позбавивши життя, а лишивши живим символом покори і страху. Як писав Василь Стус в літературній праці «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)»: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

Втім, більшість літературознавців сходяться на тому, що винятково високу поезію він писав років шість, від геніальної першої збірки «Сонячні кларнети» (1918) до «Вітер з України» (1924). На те, що сталося потім, в еміграції у вірші «Сучасники» (1924) так озвався Євген Маланюк:

Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
…в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

Тобто ця трансформація було помітна для всіх колег, які сумовито констатували, що далі вже відсоток мистецького поступово зменшувався аж до збірки «Партія веде» (1933). Цю кардинальну зміну навіть зафіксували в тогочасній епіграмі:

Тичина — славний наш поет,
Він також ходить у клозет.
Та він не сам туди іде –
Його скрізь партія веде.

Зрозуміло, це не відбулося дуже швидко, але ще в 1920 році Павло Тичина в «Антистрофі» зі збірки «Замість сонетів і октав» писав загадково-пророчо:

Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція.

Орел, Тризубець, Серп і Молот… І кожне виступає як своє.

Своє ж рушниця в нас убила.

Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

В 1942 році, як зазначено в одному з агентурних зведень, наведених у книзі «Агент з ведмедиком» Едуарда Андрющенка, друг Тичини, Максим Рильський казав, що поет «пережив свій талант», а також розповідав анекдот про повільність Тичини: його попросили виступити з промовою під час поховання академіка Дмитра Граве, а він відповів: «Вибачте, я не підготувався, треба було мені сказати двома тижнями раніше».

Не один мемуарист описував безпорадність Тичини, його млявість, настрашеність і зламаність, нібито його тіло давно позбавили душі. Скажімо, Василь Стус так згадував про особисту зустріч з поетом у вище наведеній праці: «Я бачив його двічі. Перший раз — під час якоїсь наукової сесії на Кірова, 4. Запамяталось тьмяне дисципліноване фойє (на сесії був присутній якийсь урядовець дуже високого рангу). Пам’ятаю, в дверях хтось довго, навіть неделікатне довго комусь давав дорогу. Спочатку в свідомості зафіксувалось, що так робить Тичина, а вже потім — що це він і є. На ньому був сірий костюм урядовця, що дуже пасував до обличчя, хоч саме обличчя роздивився пізніше, вже сидячи в залі засідань. Пам’ятаю побожний шепіт Михайлини Коцюбинської: “Які в нього тонкі риси, обличчя справжнього поета”. Але все це я вже бачив раніше — і тьмяний вестибюль, і цей зал, і поета, що сидів у президії. Пам’ятаю, Тичина сказав кілька слів — досить невлад. Було враження, що до нього особливе ставлення — як до дитини або зовсім уже старої людини, якій вибачають і не таке. Був повен здивовання, що ця жива мумія розмовляє».

Під час інтерв’ю «Радіо Хартія» Ліна Костенко розповідала, що зустрічалась із Тичиною і не могла зрозуміти те, як геніальний поет зрештою став одописцем. Про це сумне явище вона тоді ж написала вірш, який починався так:

Давно створились ріки повноводні.
На картах намальована їх путь.
Хоч обміліли деякі, —
сьогодні
їх все-таки великими ще звуть.

Потім Костенко пошкодувала про свою безапеляційність, бо від близьких поета дізналася, як тепло той до неї ставився. Уже після смерті Тичини літературний критик Станіслав Тельнюк знайшов серед його паперів запис про Костенко і переказав їй: «А потім, коли не стало його, а Тельнюк працював в архівах і там ці записи Тичини знайшов і […] процитував це із записки, мовляв, як вона змогла пробитися крізь цей асфальт. І дописано: “Вона мене не розуміє”. А як я могла зрозуміти? Як я могла тоді зрозуміти? Після цього я постаралася розуміти. Багатьох розуміла, але, знову ж таки, помилилася. Декого не треба було розуміти».

Складається враження, що було два Павла Тичини: ніжний лірик і прагматик, які важко уживалися в одній людині. Найвиразніше цю його роздвоєність характеризує той факт, що він водночас був автором неофіційного гімну армії УНР («Як упав він з коня») і офіційного Гімну Української РСР («Живи, Україно, прекрасна і сильна, — / В Радянськім Союзі ти щастя знайшла…»). Знаково, що в останньому спочатку були слова «І Ленін осяяв нам путь на свободу, / І Сталін веде нас до світлих висот», які пізніше переробили на «Нас Ленін повів переможним походом / Під прапором Жовтня до світлих висот». І переписав ці рядки Микола Бажан, який, як і Максим Рильський і Володимир Сосюра, до цього був змушений написати свою «Пісню про Сталіна».

Так їм вдалося вижити в ті часи, «поцілувавши пантофлю Папи», і, певно, не нам їх засуджувати, адже ми не жили в ті часи. Та й кожен з них, зрештою, спромігся навіть в тих умовах зробити багато корисного для української культури. Дорогою ціною, Фаустівським договором з Мефістофелем. Щоб залишити, як Тичина в 1943 році, такі слова нащадкам:

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Інформація з відкритих джерел                                                                                 

Запрошуємо читачів,яким цікава українська поезія та її творці, познайомитися з життєвим і творчим шляхом Павла Тичини — поета-новатора й класика української літератури.

Соборна Україна — єдина країна

 22 січня – особлива дата в історії України. У цей день ми відзначаємо два важливих свята – проголошення Української Національної Республіки та Акт Об’єднання українських земель.

Незалежність була проголошена IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року, а через рік, цього ж дня, на Софійській площі у Києві відбулося офіційне об’єднання УНР і ЗУНР. Так вперше за багато століть українські регіони об’єднались в одну державу.

З нагоди Дня Соборності України в Туристично-інформаційному центрі з Опішнянською бібліотекою відбувся пізнавальний захід — історично-інтелектуальні пазли «Соборна Україна — єдина країна».

Користувачі та відвідувачі активно долучилися до вікторини та різноманітних тестувань. Учасники пройшли тест «Видатні українці» та тест «Асоціація», під час яких дізналися більше про відомих постатей нашої держави, їхню роль в історії України, а також про те, хто зображений на грошових купюрах різного номіналу і чому саме ці особистості та архітектурні пам'ятки були обрані.

Окрім цього, відвідувачі мали змогу переглянути тематичну книжкову виставку,яка допомогла глибше зануритися в тему української державності й єдності.

Головна традиція в День Соборності  – це живий ланцюг, який українці вибудовують, символізуючи об’єднання українських земель і державну єдність, «живий ланцюг» в Україні 21 січня 1990 року був одним із наймасовіших в історії, в ньому взяли участь близько трьох мільйонів людей.

💙💛 Соборність — це наша сила, пам’ять і спільна відповідальність за майбутнє України.

Сталеві серця України

 У січні 2026 року минає вже одинадцята річниця від того дня, як закінчилася 242-денна оборона Міжнародного аеропорту «Донецьк» ім. С. С. Прокоф’єва.

242 дні мужності та відваги, сили та витримки, неабиякого героїзму та сили духу українського воїна. Одна з найтрагічніших і водночас найгероїчніших сторінок російсько-української війни.

Захисників ДАПу обстрілювали з установок залпового вогню «Град», по них стріляли з танків і мінометів, травили газами, а вони трималися. «Вони витримали, не витримав бетон», – напишуть про ті події пізніше. Переконавшись, що фортецю «кіборгів» у чесному бою захопити не вийде, рашисти діяли підступно. Попросивши перемир’я, щоб винести своїх загиблих і поранених, натомість заносили вибухівку. Перший вибух пролунав 19 січня 2015 року, але захисники ДАПу вистояли, продовжили боротьбу… І лише підрив сепаратистами залишків нового терміналу ДАПу 20 січня 2015 року змусив припинити оборону… Цей день кривавою раною запікся не лише в історії російсько-української війни, а й у багатостраждальній історії України.

День 20 січня на державному рівні визнаний як ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ «КІБОРГІВ» – захисників Міжнародного аеропорту «Донецьк» ім. С. С. Прокоф'єва під час російсько-української війни.

Кіборги стали символом стійкості українського війська і доказом того, що дух сильніший за будь-яку зброю.
Їхній подвиг назавжди вписаний в історію нашої держави.

Пам’ятаємо. Шануємо. Продовжуємо боротися.
Вічна пам’ять Героям.
Слава Україні !

Антон Омельченко – перший українець на шостому континенті

 115 років тому на берег Антарктиди ступив перший українець Антон Омельченко — уродженець села Батьки,що на Полтавщині.

Ви можете уявити сільського листоношу, що вільно розмовляє англійською, нагороджений іменною медаллю першопрохідця Антарктиди, прізвище якого занесено до списку членів Королівського географічного товариства Великої Британії, а самому призначено пожиттєву пенсію? Крім того, він чудовий жокей, не раз брав призи у престижних перегонах...

Такий чоловік справді жив у селі Батьки,що зараз входе до складу Опішнянської територіальної громади. Це Антон Лукич Омельченко.

Антонові перегони

Народився Антон 1883 року і був у сім’ї сьомою дитиною. Як підріс, старші брати взяли його із собою на заробітки. Ходили хлопці із Батьків на Кубань, де наймалися чабанувати до відставного генерала Михайла Пеховського. Ця людина відіграла особливу роль у житті Антона Омельченка. Мати Пеховського, Ганна Іванівна, — дочка поміщика Івана Фурси, родом із Полтавщини. Невідомо, чи вони родичі з Омельченками, але відставний генерал так тепло ставився до юного Антона, що всиновив його.

Михайло Адамович був відомий в Росії і за кордоном конезаводчик. Будівлі його маєтку, за повідомленням краєзнавця Кубані історика Інни Шкарупи, досі збереглись поблизу Мінеральних Вод у селищі Ленінське, а неподалік у церковному склепі поховано самого Пеховського. Чистокровні рисаки генерала не раз перемагали у престижних перегонах. На виставці коней усіх губерній західної Росії 1902 року його жеребці Вей-Хай-Вей і Харон не мали рівних. А жокей Пеховського Антон Омельченко став героєм цих перегонів. Генерал найняв тренера-англійця. І під його наставництвом Антон з року в рік приносив конезаводу Пеховського перемогу за перемогою.

Після смерті генерала його маєток перейшов у спадок до полковника Миколи Ведерникова, який тоді завідував поселеннями каторжан-засланців на Далекому Сході. Полковник, прийнявши маєтність на Кубані, знову повернувся на місце служби. Забрав із собою й Антона Омельченка. У цей час розпочалась російсько-японська війна 1904 —1905 років. Полковник Ведерников помер, а Омельченко влаштувався жокеєм на іподромі. Тут доля звела його 1909 року з англійцем Едгаром Евансом — братом дружини відомого дослідника Роберта Скотта, який у той час готував експедицію до Південного полюсу. Еванс мав купити для переходу в Антарктиді маньчжурських поні. Їх вважали найвитривалішими до лютих морозів. У Владивостоці йому рекомендували Омельченка як кращого знавця коней. Разом вони їздили до Китаю за ними. Крім поні, Скотт вирішив брати в експедицію й їздових собак. Антон порадив узяти в команду сахалінського каюра Дмитра Гирєва. Той був незаконнонародженим сином каторжанки. Його хрещеною матір’ю стала дружина полковника Ведерникова Ганна Петрівна. А хлопець опанував престижну в тамтешніх умовах професію погонича собачих упряжок.

Так Омельченко й Гирєв потрапили на корабель «Терра Нова», на якому експедиція Роберта Скотта подалась до Антарктиди підкоряти Південний полюс.

У царстві криги

До крижаного берега корабель причалив 4 січня 1911 року, і разом з усією командою перший в історії українець ступив на материк вічної мерзлоти. Звідси Роберт Скотт почав готувати систему складів і тимчасових таборів, щоб забезпечити продуктами учасників переходу до Південного полюсу. У своєму щоденнику він не раз хвалить Антона Омельченка, вважаючи його цінним набутком для команди. Їм треба було подолати приблизно таку відстань, як від Полтави до Петербурга. Але вже перші переходи засвідчили непридатність поні для Антарктиди. Коротенькі ноги тварин грузнули у глибокому і сипучому, мов пісок, снігу. Конячок довелося забити на м’ясо. То був лише початок невдач. Собачі упряжки теж недовго супроводжували учасників експедиції. З усієї команди Роберт Скотт відібрав п’ятірку сміливців, які на лижах, тягнучи за собою сани, рушили в глиб материка. Інші залишилися їх чекати на березі.

Англійці досягли крайньої південної точки планети 18 січня 1912 року, але... перші цей полюс покорили норвежці на чолі з Амундсеном. Вони побували там 15 грудня 1911 року. Полярники Скотта загинули на зворотному шляху. Їхні тіла знайшли лише через вісім місяців — наступної весни в засипаній снігом палатці. До найближчого табору з продуктами Роберт Скотт і його товариші не дійшли якихось три десятки кілометрів.

Про цю трагедію Антон Омельченко дізнався вже на Батьківщині.

У вогняному вирі

Антона теж чекали непрості випробування. Невдовзі почалась Перша світова війна, революції, громадянська... Коли вщухла кривава заметіль, він повернувся в рідні Батьки. Одружився, поставив хату. У нього народилися двоє синів. Його

 прізвище тоді вже внесли до списку членів Королівського географічного товариства Великої Британії, нагородили медаллю, викарбуваною на честь кожного учасника антарктичної експедиції. На одному її боці портрет нагородженої особи, а на другому — силует корабля «Терра Нова». Англійці призначили Антону Лукичу пожиттєву пенсію і регулярно платили її до 1927 року, доки більшовицький уряд СРСР не розірвав дипломатичних стосунків з Великою Британією.

Інші учасники експедиції в себе на Батьківщині вже давно ходили в героях. А він працював скромним сільським листоношею. Про все побачене й пережите Антон Омельченко мріяв написати книжку. Якось трапилася нагода. До нього заїхав чоловік, назвався журналістом із Полтави. Відкритий і щирий Антон поселив незнайомця у себе. Багато розповідав про свої життєві пригоди. Потім передав під чесне слово всі свої фотографії, записи, інші документи і навіть відвіз кіньми до Полтави. Більше того чоловіка ніхто не бачив. Тепер важко сказати, чи й справді то був журналіст, а не один з агентів ЧК, які тоді полювали на людей.

Але Омельченка вони не дістали. Не встигли. Антон Лукич був у селі знаменитим не лише своєю одіссеєю. І навіть не тим, що дивував хлопців шаленими трюками верхової їзди, коли давав їм фору у кілька сотень метрів, а потім сам стрибав на коня і, стоячи в сідлі на руках, обганяв усіх по черзі. До Омельченка ходили люди ще й зі своїми сповідями, бо той чудово розумівся на снах. А одного разу Антон сказав матері, що скоро його не стане.

Того дня він помився, вдягнув чисту сорочку і сів на порозі хати, читаючи газету. Ліве плече його було в сінях, а праве — надворі. На небі була лише одна невеличка хмарина. І в цей час у хату крізь стіну влетіла кульова блискавка, почала кружляти по кімнаті. Антонова мати встигла накрити малих онуків Ларіона та Івана рядном. А вогняна кулька вилетіла в сіни, піднялась на горище. Там і вибухнула. Він того удару Антона не стало. Частина тіла, що була в сінях, почорніла від розряду блискавки. А інша залишилася не вражена. Хату погасили. Антона оживити не вдалося. Це сталося навесні 1932 року

А він таки ожив...

Антон Лукич Омельченко нині живе в географічній назві однієї із бухт біля берегів Антарктиди. У старшого сина Ларіона є сини Віктор і Олександр. Перший кілька разів ходив у складі українських експедицій на антарктичну станцію «Володимир Вернадський», яку нам 1996 року передали англійці. Працював на континенті, куди першим в історії українцем ступив його дід.

— Єдине, чого ми не в змозі повернути, — каже Віктор Ларіонович, — то це дідові документи. Не лише ті, що взяв невідомий, назвавшись журналістом. У війну, коли до нашого села ввійшли перші частини радянської армії, кілька солдатів ускочили в хату і вигребли все зі скрині. А там був найцінніший наш скарб. Разом із ганчір’ям вони прихопили й англійську медаль діда. Цінність нагороди в тім, що це іменна медаль, виготовлена в єдиному екземплярі — викарбовано англійською «Антон Омельченко» і його профіль.

У Віктора Ларіоновича є син Сергій і внучка Оля. Це вже Антонова праправнучка. В Олександра Ларіоновича теж двоє синів — Іларіон і Антон. 

На честь Антона Омельченка названа центральна вулиця села Батьки.Біля основи пам’ятника Антонові Лукичу лежить спеціально доставлений у село з Антарктиди камінь, а під скульптурним зображенням на титульному боці прикріплено гранітну табличку з написом: «Тим, хто йшов, Тим, хто йде, Тим, кому доведеться йти».

Книги-ювіляри 2026 року

 В 2026 році виповнюється 195 років з часу видання першої частини збірки оповідань Миколи Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831) 

В першу частину циклу увійшли повісті «Сорочинський ярмарок» (1829 1831), «Вечір напередодні Івана Купала» (1829), «Майська ніч або Утоплена» (1829 1831), «Пропала грамота» (1829 1831).

У 1832 році видається друга частина «Вечорів». До неї увійшли «Ніч перед Різдвом» (1830-1832), «Страшна помста» (1831), «Іван Федорович Шпонька і його тітонька» (1831), «Зачароване місце» (1829-1830).

Збірка оповідань Микола Гоголя у двох томах «Вечори на хуторі біля Диканьки» складається з повістей, що нібито зібрав та видав «пасічник Рудий Панько». Книга майстерно поєднує український фольклор, традиції, народну містику та гумор, описуючи яскраві події та персонажів з життя українського села. 

«Вечори на хуторі біля Диканьки» принесли 23-річному Гоголю успіх, про який він так мріяв. Його з захопленням прийняла публіка, його визнали колеги по літературному цеху.

Сам Гоголь вже через десять років, складаючи збірки своїх творів, буде оцінювати «Вечори» критично: «Всю першу частину слід було б виключити зовсім: це початкові учнівські досліди, негідні уваги читача; але при них відчувалися перші солодкі хвилини молодого натхнення, і мені стало шкода виключати їх, як шкода викликати в пам’яті перші ігри безповоротної юності».

Людина-легенда Юрій Горліс-Горський

 …27 вересня 1946 року його востаннє бачили живим. Юрій Горліс-Горський того дня мав зустрітися із шефом СІС Карлом. Друзі з ним попрощалися біля джипу з «американцями», які і мали відвезти його до керівника англійської розвідки. Відтоді ніхто більше не бачив Горліс-Горського живим, а дружина ще два роки сподівалася, що можливо він десь у в’язниці. З того злощасного дня минуло майже 80 років…

Народився Юрій Горліс-Горський 14 січня 1898 року в селі Демидівка Демидівської волості (сучасна Решетилівська громада) Полтавського повіту Полтавської губернії. 

…Юрій Горліс-Горський, уроджений як Лісовський, без перебільшення, людина-легенда. Такий собі український «Джеймс Бонд», розповідь про якого, заслуговує не на одну кінострічку або серіал. Навіть його поява на світ була незвичайною. Мати Юрія — Людвіга Соколовська походила зі шляхетного польського роду, а батько Юрій Лісовський — офіцер російської імператорської армії, не знайшовши іншого способу одружитися з коханою жінкою, викрав майбутню дружину з батьківського аристократичного дому.

1932 року Юрій Горліс-Горський оселився у Львові, на площі Ринок. Тут він взявся за перо. Перший твір «Ave dictator», присвячений Іосіфу Сталіну, побачив світ 1933 року, 1934 за сприяння митрополита Андрея Шептицького, вийшов перший том «Холодного яру», який галицька молодь сприйняла як своєрідний прапор боротьби з ворогами.

 Роман "Холодний Яр" став бестселером свого часу, а нині перевидається новими накладами й надихає українців на боротьбу з росіянами — тим самим ворогом, що і сторіччя тому.

«Я вже й сам усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп…, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути», - писав Юрій Горліс-Горський у романі «Холодний Яр».

Хочете прочитати легендарний «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського? Завітайте до Опішнянської бібліотеки!

Незгасне слово правди

 Василь Симоненко(08.01.1935-14.12.1963) — визначний український поет, журналіст, активний громадський діяч та один із символів «шістдесятництва». Його поезії вирізнялися щирістю, патріотизмом, любов’ю до рідного краю. За освітою Василь Симоненко був журналістом, і ця професія допомогла йому глибше проникнути в сутність соціальних проблем та висвітлювати правду свого часу.

 Ця людина-символ цікава своїм життям, повним боротьби за національне відродження, дружбою з іншими шістдесятниками (Драч, Костенко), розкриттям місць сталінських репресій (Биківня), а також тим, що за життя видав лише одну збірку, а його роботи часто цензурувались. 

Цікаві факти про Василя Симоненка

• «Совість народу»: Його називають совістю українського народу, а його поезія, наповнена любов'ю до України та прагненням до справедливості, стала символом національного відродження.
• Діяльність серед шістдесятників: Він був активним учасником Клубу творчої молоді в Києві, де спілкувався з Ліною Костенко, Іваном Драчем та іншими.
• Викриття репресій: Симоненко брав участь у розкритті таємних братських могил жертв сталінських репресій, зокрема в Биківнянському лісі, що привернуло увагу КДБ до його персони.
• Цензура: За життя поета його вірші часто друкувалися із суттєвими змінами та купюрами, які вносили цензори. Він писав «самвидав», щоб донести справжню правду.
• Передчасна смерть: Помер у віці 28 років. Вважається, що жорстоке побиття міліціонерами у 1962 році прискорило розвиток раку нирок.
• Заповіт: Перед смертю він написав заповіт до Спілки письменників з проханням подбати про його родину.
• Посмертне визнання: Нагороджений Шевченківською премією посмертно, у незалежній Україні. Його ім'я носить низка літературних премій.
• Любов до України: Вірші «Задивляюсь у твої зіниці» та «Лебеді материнства» стали класикою, відображаючи його глибоку любов до Батьківщини.
• Навряд  чи можна знайти серед біографій поетів-шістдесятників долю яскравішу і трагічнішу, ніж життя Василя Симоненка. За свої 28 років він зробив  і багато, і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню літературну спадщину, яку він залишив нащадкам, мало, з огляду на те, скільки поет міг ще зробити, якби не смерть, що забрала  його в розквіті сил та творчої енергії. Навіть так, його біографія стала вагомою частиною історії України, а вірші цитують і сьогодні.

Марина Пиляй Мрійливий музикант

 

З великою вдячністю висловлюємо щирі слова подяки Марині Пиляй за чудовий подарунок нашій бібліотеці — нотну збірку «Мрійливий музикант» 🎶📖

Ця збірка, створена з любов’ю до музики та юних виконавців, розрахована на учнів музичних шкіл і стане справжньою знахідкою для навчання та творчого натхнення. Мелодійні, художньо виразні твори допоможуть дітям не лише вдосконалювати техніку, а й розвивати музичне мислення та емоційне сприйняття.

Щиро дякуємо за внесок у розвиток музичної освіти та за підтримку нашої бібліотеки. Нехай «Мрійливий музикант» надихає юних музикантів на нові звершення й красиві мелодії! 🌟🎹

Як добре те, що смерті не боюсь я...

 

6 січня народився Василь Стус.

Поет, якому випало жити так, ніби свобода — це щоденний вибір, а не абстрактне слово.

Він з’явився на світ 1938 року, в родині селян на Донеччині — у краї, де українське слово часто звучало пошепки. Але саме там у ньому визрів характер: прямий, незручний, безкомпромісний. Стус рано зрозумів, що мова — це не лише засіб спілкування, а форма гідності.

Його могли чекати спокійна кар’єра й академічні зали. Він навчався блискуче, писав сильні вірші, мав визнання в колі інтелігенції. Але історія не залишила йому простору для нейтралітету.

1965 рік. Київ. Кінотеатр «Україна».

Прем’єра фільму. У залі — письменники, партійні функціонери, молодь. І серед цього зібрання — кілька людей, які знають: українську культуру знову почали нищити.

Стус підводиться й каже слова, після яких життя ділиться на «до» і «після»:

«Хто проти тиранії — встаньте!»

Це був не крик — це був моральний акт.

Він не закликав до бунту. Він запропонував відповідальність.

За це його викреслили з професійного життя. Звільнення, заборони, стеження. А згодом — арешти.

Табори стали його щоденною реальністю.

Мордовія. Перм. Камери, карцери, холод і самота.

Йому забороняли писати — і саме там він писав найбільше.

Коли папір відбирали — вірші залишалися в пам’яті.

Коли тексти нищили — він починав знову.

Так постали «Палімпсести» — поезія, де кожен рядок прожитий тілом. Це не література для зручного читання. Це мова людини, яка не дозволила системі переписати себе.

Стус не був романтичним мучеником. Він знав, що ризикує життям. Але не вірив у свободу «потім». Для нього вона існувала лише тут і тепер — або не існувала зовсім.

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року

в карцері табору Кучино

після чергового сухого голодування

його серце зупинилося.

Офіційно — тиша. Без пояснень. Без жалоби.

Та історія не погодилась із цією тишею.

1989 рік. Київ.

Тисячі людей виходять на вулиці, несучи труни Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого.

Те, що хотіли поховати без сліду, повертається з іменем і голосом.

Стус повернувся не лише на землю.

Він повернувся в мову.

У пам’ять.

У нашу відповідальність.

Його слова звучать як заповіт:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест…

Це не виклик смерті.

Це відмова жити навколішки.

Василь Стус — не просто поет.

Це межа, за яку не можна відступити.