Закінчивши семирічку в рідному селі, Григорій вступив до Зіньківської середньої школи, а з осені 1938 року юнак навчався на філологічному факультеті Харківського університету. Писати почав Григорій Тютюнник ще у шкільному віці. Відтоді все життя не кидав писати поезії. Олесь Гончар, який добре знав Григорія Тютюнника від студентських часів, у передмові до кількох ліричних віршів друга, вміщених у збірнику «День поезії» (1963), розповідав: «В університеті ми називали його просто: Гриць. Для нас він був передусім поет. І не лише своїми віршами… В усьому його душевному складі було щось поетичне, і навіть його «чайльд-гарольдівська» нахмуреність, що мимоволі викликала усмішку, та розвихрений циганський чуб, що він його деколи грізно напускав аж на очі, не могли приховати від нас справжнього Гриця з його ніжною, мрійливою, довірливо-чистою душею».
Захоплення поезією привело Григорія на засідання літературного об’єднання університету, а на початку 1940 року в Будинку письменників відбувся перший творчий вечір Тютюнника. У студентське товариство філологів чорноокий красень Григорій завжди вносив безмежжя щирості і свіжості, дотепних жартів і бадьорості. Його вірші були сповнені любові до рідної землі. У першому номері місячника «Літературний журнал» за 1941 рік були надруковані дві поезії Тютюнника: сюжетний вірш «Дивиться мати на чорні ворота» і пейзажна зарисовка «Вже осінь».
Восени 1941-го студент-третьокурсник Григорій Тютюнник пішов добровольцем на фронт. Суворі випробування випали на його долю. Дві втечі з полону, перебування в партизанському загоні, що діяв на території Чехословаччини, два тяжких поранення. Після тривалого лікування у госпіталях визнаний лікарями непридатним до військової служби Григорій Тютюнник повернувся на рідну Полтавщину в квітні 1945-го. По закінченні університету він викладав українську мову і літературу у Львівському технікумі підготовки культосвітніх працівників, а згодом – у Кам’янко-Бузькій середній школі. На сторінках обласної преси письменник публікував свої твори. Перше друковане оповідання Тютюнника «Мирон Розбийгора» вмістив журнал «Жовтень» у 1950 році. Наступного року з’явилася перша прозова збірка «Зорані межі». Тоненька книжечка з кількох оповідань і новел засвідчила, що її автор – художник з яскраво індивідуальною манерою письма.
Новою сторінкою у творчій біографії Григорія Тютюнника була повість «Хмарка сонці не заступить» (1956). Цей твір привернув увагу читача правдивим і колоритним змалюванням буднів повоєнного села, життєвою глибиною та гостротою проблематики, влучно схопленими людськими характерами.
Вершинним у творчості Григорія Тютюнника став його роман «Вир», широке епічне полотно, що відкрило безмежне багатство людських доль і характерів. Твір належить до художніх документів доби, що написані не просто сучасниками, а безпосередніми учасниками подій. Особисто пережите і новий морально-історичний досвід автора сприяли непідробній вірогідності зображеного. Над романом «Вир» письменник почав працювати у 1956 році. Г. Тютюнник задумав створити епопею у трьох або й чотирьох частинах, провести своїх героїв через складні життєві перипетії, показати, як виходять із крутого виру життя людські душі, міцні й гартовані. Автор хотів показати українське село напередодні війни – у першій книзі, у другій – під час війни, а в третій – повоєнне життя. Перша книга роману була опублікована в журналі «Жовтень» у 1959 році. Наступного, 1960-го твір вийшов окремим виданням одночасно не лише у Києві, а й за кордоном. На жаль, задуму письменника про широку панорамну епопею судилося здійснитися частково – його передчасна смерть обірвала творчі плани. Закінчив Григорій Тютюнник лише дві частини роману. 28 серпня 1961 року літератор раптово помер. Друга частина «Виру» опублікована 1962 року, а наступного, 1963-го його автор був посмертно удостоєний звання лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка.
У численних публікаціях, в оцінках літературної критики і схвильованих листах читачів було висловлено почуття щирого захоплення мужнім і світлим самобутнім талантом письменника, його великим подвижницьким трудом.
Григорій Тютюнник помер 29 серпня 1961 року у Львові. Він похований на Личаківському цвинтарі.
Коротким, але яскравим було життя Григорія Тютюнника. Його молодший брат Григір писав: «Він мав талант людяності, і вроджений, і вистражданий. Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще життя не дається без любові… Мало – бачити, мало розуміти. Треба – любить… Бо любов – то найвищий дар, який може отримати людина…».
Таким талантом були щедро наділені обидва брати Тютюнники.
Немає коментарів:
Дописати коментар