#марафон_памяті

Історія сивочолого чоловіка -

Дмитра Антоновича Пругла

Дмитро Антонович Пругло був 14-річним хлопцем, коли розпочалася війна.

Будучи ще підлітком, він пережив період окупації та визволення рідної Опішні.
У вересні 1943 року, коли Опішнянський район звільнили від фашистів, першочерговим завданням було розмінувати околиці населених пунктів, які рясніли мінами і снарядами. Тоді юнак пішов на курси саперів, де навчився знешкоджувати вибухові пристрої.

Через рік Дмитра з останнім військовим призивом мобілізували до регулярної армії. 28 років він був кадровим офіцером. Служив в Україні, Далекому Сході, Німеччині.
І хоча Дмитро Антонович повоювати не встиг, проте своїм наполегливим бажанням якнайшвидше відновити мирне життя у рідній Опішні, ризикуючи власною безпекою, допоміг розміновувати снаряди на околицях селища.
Нині сивочолий чоловік з гіркотою згадує усі випробування, які довелося пережити під час війни та у повоєнний час, але з оптимізмом дивиться у майбутнє і бажає усім землякам мирного неба над головою.

  Історія однієї дуже сильної жінки – 

Марії Петрівни Соловйової

Марії Петрівні було 14, коли у рідний Краснодон (нині Сорокине Луганської області) прийшла війна.
Її разом з сестрами чекала тяжка доля полонянок. Дівчат відправили у товарному вагоні до Німеччини. По дорозі Марія намагалася втекти, але не вдалося.
Потрапила до табору для цивільного населення для осіб, які саботували мобілізації на примусові роботи до Німеччини. Там захворіла.
Коли розпочали звільнення полонених, охорона і всі, хто утримував в’язнів, спішно зникли, ворота залишились розчиненими. Змучена дівчина, яка ледве могла ходити, разом з іншими українськими дівчатами рушили додому.
На залізничній станції подруги пішли шукати потяг, яким можна було б поїхати на Схід, проте дівчат заарештували уже радянські війська, а Марія залишилася сама. Їй допоміг залізничник, який разом із дружиною у себе вдома підлікували обезсилену дівчину.
Через тиждень вона вирішила повертатися додому, але, щоб і її не заарештували, пішла пішки. Майже півтори тисячі кілометрів, від села до села, полонянка йшла ціле літо, але нарешті дісталася рідного дому.
На жаль, на схилі літ жінці знову довелося зустрітися з війною. Цього разу на Сході України. Разом з родиною Марія Петрівна мусила шукати нову домівку, яку знайшла у нашій громаді.
Нині Марія Соловйова продовжує жити новим життям, має прекрасну пам’ять і найбільше мріє, щоб на її рідній Луганщині знову був мир.