16 липня виповнюється 115 років з дня народження Василя Барки – українського письменника, талановитого поета, публіциста, прозаїка, есеїста, літературознавця.
Ім’я Василя Барки, його літературна творчість, прийшли в Україну тільки після проголошення її незалежності. Поет, філософ, самітник, він виділяється серед найталановитіших українських письменників в еміграції.
Василь Барка (справжнє прізвище – Очерет Василь Костянтинович; ін. псевд. – Іван Вершина) – автор роману про Голодомор “Жовтий князь”, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (2017 р., посмертно).
Народився у селі Солониця біля міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Навчався в духовному училищі в Лубнах, у трудовій школі. Після закінчення семирічки – у Лубенському педагогічному технікумі. З 1927 року Василь Барка після закінчення технікуму вчителював на Донбасі. Через конфлікт із партійними чиновниками переїхав у Краснодар, де вступив до місцевого педагогічного інституту на філологічний факультет.
Його творча спадщина – це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів та літературної критики. Літературна стежка Василя Барки розпочалася з поезії. 1930 року з’явилася збірка поезій «Шляхи», 1932 року – збірка «Цехи». Продовжуючи навчання, вступив до аспірантури на українське відділення, але змушений був перевестися до відділу історії середньовічних західноєвропейських літератур Московського педагогічного інституту. Одночасно з навчанням в аспірантурі працював в Краснодарському художньому музеї науковим співробітником, вивчав європейський живопис, викладав в інституті. 13 березня 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертацію на тему: «Божественна комедія» Данте: (Політична теорія, гуманізм, риси стилю)».
У 1941, з початком війни, йде добровольцем у «народне ополчення», хоча і має змогу звільнитися за станом здоров’я. Під час одного з наступів німців у 1942 році його було тяжко поранено. Одужавши, працював коректором у газеті «Кубань». 1943 року як «остарбайтера» вивезли до Німеччини. Після закінчення війни перебував у таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі, залишився в еміграції. Там поет почав свій перший прозовий роман «Рай», який вийшов у Нью-Йорку в 1953 році. 1946 року в Німеччині вийшла збірка віршів Василя Барки «Апостоли», а у 1947 році з’явилася збірка «Білий світ».
Через деякий час письменник отримав запрошення від членів ОУН в Америку. 1950 року за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до США. Там довелося працювати прибиральником, кочегаром, виконувати найчорнішу роботу. Але навіть у найважчі часи Василь Барка продовжував працювати над історією української літератури. Свої погляди на мистецтво, літературу і життя Василь Барка висловив в есе «Жайворонкові джерела» (1956), «Вершник неба» (1965), «Земля садівничих» (1977) і літературознавчих працях «Уваги про поезію старовинну і сучасну» (1958), «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм» (1961), «Правда Кобзаря» (1961), «Творчість» (1968).
У 1958-1961 роках Василь Барка писав роман «Жовтий князь», у якому розповів про жахіття Голодомору 1932-1933 років.
Голодний 33-й рiк! Скiльки горя, слiз, смертей?! Страждала Україна, страждали старi й малi, сподiвались на краще, але не бачили його нi восени та взимку 32-го, нi навеснi та влiтку 33-го. Досить надовго прикривали цю трагiчну сторiнку людської пам’ятi. Та чи можна таке приховувати? Василь Барка, переживши цю трагедiю, 25 рокiв виношував у своєму серцi, як незагойну рану, болючi спогади про голодомор. Василь Барка йшов до написання роману практично все своє свідоме життя. Писав у далекій Америці, у Гантерських горах в штаті Нью-Йорк, де, не маючи власного житла, жив у знайомих. «Із непохитною дисциплінованістю вставав до сходу сонця і працював до присмерку над річкою або в лісі, а в часи негоди писав у порожній стодолі. А позаяк уважав, що ситий письменник не може правильно описати страждань голодуючих, тож, пишучи ключові розділи роману, по кілька днів відмовлявся від їжі», – писав про це відомий культуролог із діаспори, автор програми «Очима культури» Марк Роберт Стех.
Початковий рукопис Василь Барка переписував чотири рази, від початку до кінця, усі 600 сторінок, щоб якнайточніше передати жах руйнування українського світу. Жах, який він бачив на власні очі, і який усі ці 25 років носив у собі, старанно записуючи згадки про голод після війни у таборі «ДІ-ПІ». Усі записи після написання роману він знищив – щоб не накликати лиха на інших свідків трагедії.
Особливо його вразила історія однієї родини, що практично вся вимерла під час Великого Голоду, яку йому розповів один українець з Австралії. Хоча й самому Василю Очерету було що згадати. У 1932 році він жив на Кубані, працював у Краснодарському художньому музеї, був одружений, за рік народився син Юрко. Чорне крило голоду накрило і Кубань – там, за свідченнями Василя Барки, тоді вимерла третина населення. Ще страшніші картини постали перед очима письменника, коли він навідався на рідну Полтавщину провідати брата. Як розповідала дослідниця творчості Барки Віра Мелешко, з великої родини брата залишилося кілька душ. Та й сам Василь опинився на межі голодної смерті. «Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива… то щось таке, що спалювало всю істоту», – згадував він пізніше.
На сторiнках роману вiдтворено всi подробицi лихолiття, пережитi нашим народом i самим В. Баркою. Головна частина у творi − це власнi спостереження i враження. Закарбувались у пам’ятi письменника тi образи: голоднi, виснаженi, пухлi вiд голоду люди; бачив, як важко було їм ходити − сили не було; бачив i мертвих.
Василь Барка стверджував: наслідки голоду страшні. Найперше він показав, що це справді геноцид і планомірне нищення нації. І доводив, що голод передається на генному рівні й вселяє людині почуття страху.
Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм «Голод-33», прем’єра якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив незалежність України.
Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року у американському містечку Глейн Спейн.
В одному з останніх інтерв’ю письменник наголошував: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора… Але щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки у світоглядних пошуках…»
Немає коментарів:
Дописати коментар