Олена Пчілка, про яку ми нічого не знаємо

Ольга Петрівна Косач народилася у м. Гадячі Полтавської губернії 17 (29 липня) 1849 р.
За своє життя вона встигла так багато, що це викликає щирий подив і захват. У ролі письменниці Олена Пчілка спробувала себе чи не в усіх можливих літературних жанрах – від дитячої приповідки до роману. Саме вона збагатила українську мову тепер для нас звичними, а тоді призабутими словами, які вона вирвала з небуття, дбайливо перенісши їх із народної мови в літературу. Її праці з етнографії були настільки точно виваженими та ґрунтовними, що про них читали цикли лекцій професори з Європи. Її успіхи на педагогічній ниві дали можливість народитися новому поколінню справжніх українських інтелігентів. Її роль у національно-просвітницькій боротьбі настільки ж величезна, як і недооцінена – ідеї Олени Пчілки були шкідливими й ворожими як для царського режиму, так і для більшовиків. А потім про неї просто забули, залишивши непересічну громадську діячку, полум’яного трибуна й борця в густій тіні її славетної доньки. Кожне наступне покоління приводило своїх героїв, вони потребували місця на іконостасі. Інколи Олену Пчілку ще згадують як дитячу письменницю. І – все. Справжня біографія так досі ніким і не написана. На її місці – біла пляма, уже обрамлена, вбрана рушниками, возведена в традиційний, хоч і дуже благенький, канон. Страшно подумати, як би оцінила сама Олена Пчілка таке ставлення до себе нащадків…

Національна свідомість у неї – від батьків. Це саме той випадок, що доводить справедливість приказки про яблуко та яблуню. Батько – колишній петербурзький чиновник, аристократ і багатообіцяючий літератор, прогресивно налаштований і свого часу навіть замішаний у повстанні декабристів – раптом кидає свою службу в “північній столиці”, разом зі старими революційними зв’язками полишивши там і надії на стрімку кар’єру. Одружується з донькою колишнього колезького асесора Єлизаветою Цяцькою й живе в Гадячі. Про їхню родину сусіди пліткують, що там не розбереш, де кріпак, а де господар, усі вкупі живуть. До служби місцеві дворяни Петра Драгоманова не допускають – аби чого не накоїв.

Діти – а серед них Михайло і Ольга – ростуть в атмосфері свободи й любові до всього українського. З їхнього обійстя постійно чути народних пісень, вечорами дітям розповідають казки, а на свята пускають подивитися на весілля, хрестини чи навіть похорон: “Жили ми в дуже близькім оточенні нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людності. Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут; з усим тим зливалося й наше життя… А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити!.. Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля… Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?”

 

Батько не дуже довіряв тодішнім учителям (і це передасться доньці), а тому навчав дітей сам.

“На весь вік зосталось у мене вражіння від того, як батько читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого “Тараса Бульбу”: тато кликнув мене під яблуню й почав читати. Здається, ті яскраві малюнки чудового твору вкувалися з одного разу навіки мені в пам’яті”.

1866 року Ольга закінчує пансіон Нельговської – школу дворянських панянок. Уже там молода жінка вперто гне українську лінію. Нареченого собі знаходить, звісно ж, в українському товаристві: Петро Антонович Косач – український юрист і громадський діяч. У їхній родині також панують міцні українські настрої. “Подумайте, в хаті у них говорять хлопською мовою! Так-так, пані Косач з чоловіком і дітьми говорить по-хлопському”, “Пані Косач знову була в хлопському убранні! І хусткою пов’язалась!”, “А її діточки тільки по-хлопському говорять і одягнені у волинські свиточки…” – здебільшого так відгукуються про звичаї цієї родини гості.

Що поробиш, тодішнє дворянське життя було доволі глухим до всього українського. Село, за часів Гетьманщини чи не всуціль козацьке, поважне, письменне, під натиском Російської імперії отупіло, здичавіло, погасло. Української мови згідно з Валуєвським указом “нє било, нєт і бить нє может!” Дворянство вперто асоціює з російською мовою все високе, витончене й прекрасне, а з українською – все холопське, буденне, принизливо жалюгідне. Освіти української немає, бо, власне й “бить нє может”. Але Олену Пчілку (цей псевдонім Ольга Косач прибрала собі, щойно одружившись) не можуть, звісно ж, зупинити такі дрібниці. Її діти жодного дня не сиділи за казенною шкільною партою, натомість отримуючи освіту від батьків – Першу українську освіту, паростки якої не забарилися прорости й в інших передових родинах. Людмила Старицька-Черняхівська пише, що разом із Косачами і Лисенками вони “були першими українськими дітьми”.

Олена Пчілка намагалася дати дітям не тільки знання, а й прищепити їм уміння серйозно ставитися до будь-якої, навіть найдрібнішої роботи. Сестра Лесі Українки Ольга згадує: “День Лесиних іменин. Мати подарувала Лесі альбом на вірші, коричневий, зі сріблястими візерунками і написом “Poesie… отсю книжечку призначаю для твоїх власних писань. Розглядайся навколо, де не будеш, і пиши, я певна, що тоді в сій книжці з’явиться не мало “рoesie”. Поезія є всюди, хоч не всякий її бачить…” Проте навряд чи можна вважати стосунки Лесі з матір’ю ідеальними. Вище згадана сестра Ольга пише, що часом Олена Пчілка завдавала доньці великих прикрощів, таких, що Леся “умлівала від болю”. А проте, чи й могло бути інакше в родині, де живуть аж дві одразу великі жінки? Може, тому Леся Українка більшу частину свого життя проводила якомога далі од матері, а спілкуватися з нею воліла листовно: “…напиши мені, мамочко моя, лагідніший лист…”, “…я тобі в кожному сливе листі завдаю яку прикрість, се правда, що я не вмію листів писать…”, – такі вибачливі інтонації превалюють у листуванні матері й доньки. Пізніше Леся Українка намагалася навіть захистити молодших братиків і сестричок від материного впливу – імперативного, системного і, що там уже казати, майже всуціль успішного…

Проте Олена Пчілка не тільки виховує дітей. З легкої руки Михайла Старицького, якого вважають її літературним батьком, вона робить упевнені кроки як письменниця. У нас сьогодні заведено згадувати її переважно як авторку низки дитячих віршів та оповідань, однак літературні обрії Олени Пчілки  набагато ширші. Її перекладацька робота не тільки відкривала широким колам українства віконце в європейську літературу, до того часу знану тільки з російськомовних джерел, а ще й слугувала вагомим підґрунтям для цілої плеяди перекладачів, які пішли стежкою, що її свого часу протоптали Михайло Старицький з Оленою Пчілкою. Їхній внесок у розвиток української мови – просто неоціненний. “Мрія, темрява, сутінь” – сьогодні ці слова звичні, важко уявити українську мову без них. Дякуймо за це Олені Пчілці й Михайлові Старицькому, бо то вони вирвали їх із небуття, принесли з народного мовлення – у літературу.

Попри байдужу погорду критиків, які чогось уперто не хочуть повернутися і роздивитися як належить, дитяча проза Олени Пчілки може багато чим похвалитися. Передовсім, амбівалентність – її твори з одного боку космополітичні, адже пропагують загальнолюдські цінності з претензією на універсальність, а з іншого – виразно національні, ба навіть етнографічні, адже містять величезну кількість питомо українських топосів: народні звичаї та обряди, страви тодішньої селянської кухні, дитячі забавки, устрій та чисельність родини тощо. Педагогічні ідеали у Пчілки домінують над ідеалами художніми. Письменниця не рветься творити шедеври мистецтва, іноді зневажає стилістику та лексику, часто – техніку віршування. Але щодо канонів духовних, то тут письменниця – уперта й навіть непримиренна. Її засади педагогіки неабияк підійдуть і для виховання теперішнього покоління: честь, почуття національності, ґрунтовна освіта, мислення без жодних забобонів – хіба не сучасні європейські стандарти? Критики-сучасники Олену Пчілку здебільшого лаяли – то за те, що вона послуговувалася словами, яких вони не знали, то за простувате народництво. Авторка обурювалася: “…що за свинство поробили бичиська! Попереміняли багато слів: замість крамничка – склепик, замість постереження – обсервації, замість довгообразий – протяглий…” Пізніше Олена Пчілка писала: “Не раз з’являлася в хвилину відчаю думка: чи не кинути українське письменство? Бог із ним! Але хвилина відчаю минала і знову оживала віра в справу української літератури, оживала незнищенна любов до неї”.

Устигає Олена Пчілка й займатися науковими пошуками. З самого малечку її цікавила українська вишивка – її багатство та розмаїття. Але просто любити – для науки замало. Природна спостережливість, уміння аналізувати, систематизувати й робити висновки вкупі з титанічною пошуковою роботою 1876 року вилилися в книжку “Український орнамент”. Тогочасні вчені, як українські, так і європейські, зійшлися на тому, що це насправді наукова, глибока й ґрунтовна праця. До слова, і для сьогоднішніх учених-етнографів книга Олени Пчілки досі слугує безцінним дороговказом у їхніх пошуках.

1905 року письменниця їде до Петербурга – клопотатися про те, аби була нарешті відмінена ганебна заборона українського друку. Учені російської академії наук зробили висновок, що українська мова – є. Після того, як заборону друкувати українською відмінили, перед Оленою Пчілкою відкрилися просто величезні можливості. Майже одразу ж вона долучилася до створення часопису “Рідний край”. Її громадсько-політична робота, розгорнута на сторінках цього та інших видань, спрямовувалася здебільшого на захист українських національних інтересів. До слова, цей захист не обмежувався газетами й журналами. Коли регіональні “Просвіти” збиралися святкувати ювілей Льва Толстого, Олена Пчілка запитала: “А чому ж не Шевченка?” А одного разу на шевченківському святі вчинила й зовсім уже зухвалу річ – обгорнула бюст Кобзаря жовто-блакитним стягом. Комісар Крамаренко, який був у залі, вискочив на сцену, зірвав прапора, кинув на підлогу й почав топтати ногами. Олена Пчілка не розгубилася – вихопила прапор у нього з-під ніг, підняла над собою й крикнула в залу: “Ганьба Крамаренкові!” За нею ці слова почав скандувати весь зал.

Певний час Олена Пчілка цікавилася діяльністю Центральної Ради, навіть намагалася вплинути на її ідеологію. Однак пізніше розчарувалася й характеризувала деяких міністрів із великою часткою іронії. Урешті-решт їй довелося опинитися зі своїми поглядами сам-на-сам. Найближчі кола вважали її вузькою націоналісткою – за непримиренність, за категоричність, за однозначність, за намагання позбутися “тої московської полуди”. Узагалі, якщо вже дотримуватись хронології, якщо сповідувати історичну правду, то саме Олена Пчілка раніше за Миколу Міхновського висунула ідею про те, що “справа незалежності українців – то справа тільки українців”.

Головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов уважав Олену Пчілку чи не єдиним винятком серед інтелігентів, чиї “скалічені душі, замотеличені дурманом чужої думки і чужої столиці, боялися виступити за рідну націю і культуру”. Критик Сергій Єфремов відгукувався про неї так: “…заслуга Олени Пчілки в тому, що вона категорично й рубом поставила питання, даючи на його відповідь не тільки теоретично, а й практично – своїми працями. “Лідер” неокласиків” Микола Зеров називав її однією з “найхарактерніших фігур українського життя, громадського й літературного, в довоєнну добу”. Дослідниця Оксана Забужко у своїй статті “Notre Dame d’Ukraine. Про Олену Пчілку” пише: “Олена Пчілка втілювала в собі той  маркантний для європейської  історії  XIX ст. тип   н а ц і є т в о р ц я, “ідеаліста як Бог приказав”, котрим так захоплювався був І. Франко в особі “Мойсея нового Ізраїлю” Теодора Герцля, – де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято “творила собі новий” і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла…”, “ця невгамовна “єресіархиня”, де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і “трибуну”…” 

Звичайно, такої постаті більшовики просто не могли оминути своєю увагою – 1919 року Олена Пчілка була заарештована. На неї чекали допити в ЧК. Літературознавець Анатоль Костенко стверджує, що застав іще живим очевидця, який бачив, як літню вже письменницю прив’язали до чекістського коня і гнали курною дорогою…

У 1924 році їй ще встигли “вибити” персональну пенсію та звання члена-кореспондента Української Академії наук. Однак початок двадцятого століття став для неї періодом суцільних утрат – смерть чоловіка, сина Михайла, доньки Лесі. Не забарилися й хвороби.

Восени 1929 року до неї в двері загрюкали. Так приходили тільки вони – співробітники ГПУ, в час, коли Україною саме котилася страшна лавина репресій. Письменниця лежала в ліжку, на той час вона вже й не вставала. Зовні спокійна, тільки рум’янець ледь видавав хвилювання. Ті шукали чогось у кімнаті. Не знайшли…

“Адєвайтєсь, пайдьом с намі!”

“Я сама не можу йти. Я тепер ходжу, тільки як мене підтримують”.

Ґебіст пішов дзвонити начальству:

“Старуха бальная і нє ходіт. Шта дєлать с арєстованнай?”

“…может аставаться…”

Померла Олена Пчілка в жовтні 1930 року. Настав час для біографії – досі толком не написаної, для критики, для загальних оцінок, для порівнянь, широких узагальнень, висновків, визначення місця в літературі й культурі. Як тут уникнути біографічного принципу? До якого вулика – літературного, наукового, педагогічного чи національного – принесла невтомна Олена Пчілка більше пилку? Адже ж головне – не це. Головне, що той пилок сприяв побудові міцних сот національного самовиховання і самопорятунку. З тих сот досі вилітають молоді бджоли.

Отже, Ольга Петрівна Косач була видатною жінкою, представницею інтелігентного роду Драгоманових, що, як мати і педагог, виховала класика української літератури Лесю Українку, а також, як збирач фольклору та етнограф, зробила вагомий внесок у розвиток вітчизняної народознавчої науки. Наукові грані таланту Олени Пчілки досі нами не осмислені, її фольклорні записи та наукова спадщина ще чекають свого видавця.