Державність вимріяна поколіннями

 28 липня 2023 року Україна вдруге святкуватиме День Української Державності. Торік президент Володимир Зеленський своїм указом запровадив нове державне свято, яке святкуватиметься в День хрещення Київської Русі. Свято припадає на цей день, посилаючись на багатовікову історію українського державотворення. Яка сягає своїм корінням часів заснування міста Києва та розквіту держави за правління князя Київського Володимира Великого.

В Україні святкування Дня хрещення Київської Русі було офіційно запроваджено указом резидента 25 липня 2008 року. Датою свята було обрано 28 липня – це день, коли вшановується пам'ять святого рівноапостольного князя Володимира. Саме за його правління була прийнята християнська віра. З історії відомо, що хрещення Русі припадає на 988 рік, коли християнство стало офіційною державною релігією на землях українців-русинів. Хоча сам Володимир Великий до того, близько тридцяти років, сповідував язичництво. Та він був мудрим і далекоглядним політиком, тому прийняв християнство, щоб зміцнити Київську Русь. Також князь мав на меті налагодити зв’язки з Візантією – тоді наймогутнішою державою світу та розвивати стосунки з європейськими країнами. 

Цього року Україна святкуватиме 1035-ту річницю хрещення Київської Русі, від якої наша країна перейняла культуру, традиції та звичаї. Тому це свято дуже важливе для українського народу, адже його історія починала творитися тисячоліття тому.

Метою відзначення Дня Української Державності є закріплення зв'язку між сучасними українцями та їхніми предками, які протягом багатьох поколінь будували державу для українського народу. Це свято призначено для виховання у всіх громадян України розуміння того, що наш народ має багатовіковий досвід у державотворенні, власну культуру, самобутність та український характер.

З нагоди визначної дати в Опішнянській бібліотеці підготовлено тематичну книжкову виставку-екскурс "Державність вимріяна поколіннями".

До уваги користувачів бібліотеки презентуються  різноманітні книжкові видання, які  висвітлюють розвиток державності на українських землях, історію державних змін на теренах  України від прадавніх часів до нашого сьогодення, вклад великих українців у створенні власної держави.

 Запрошуємо усіх охочих до перегляду виставки!

На порозі нової України

 16 липня – 33-тя річниця прийняття Декларації про державний суверенітет України.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила державно-правовий акт, що має велике історичне значення — Декларацію про державний суверенітет України. Це стало першим кроком до відновлення історичної справедливості, відродження української державності як ідеї соборності українського народу та його земель.

Одним з основних положень Декларації є положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де “всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять”. Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Документом також проголошувалась економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власну банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, та, при необхідності, ввести грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації. Проголошувалось право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

Саме Декларація про державний суверенітет України стала основою для Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, який разом із державним суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року.

Запрошуємо відвідати книгозбірню та переглянути видання, присвячені цій події.

Свідок апокаліпсису

 16 липня виповнюється 115 років з дня народження Василя Барки – українського письменника, талановитого поета, публіциста, прозаїка, есеїста, літературознавця.

Ім’я Василя Барки, його літературна творчість, прийшли в Україну тільки після проголошення її незалежності. Поет, філософ, самітник, він виділяється серед найталановитіших українських письменників в еміграції.
Василь Барка (справжнє прізвище – Очерет Василь Костянтинович; ін. псевд. – Іван Вершина) – автор роману про Голодомор “Жовтий князь”, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (2017 р., посмертно).
Народився у селі Солониця біля міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Навчався в духовному училищі в Лубнах, у трудовій школі. Після закінчення семирічки – у Лубенському педагогічному технікумі. З 1927 року Василь Барка після закінчення технікуму вчителював на Донбасі. Через конфлікт із партійними чиновниками переїхав у Краснодар, де вступив до місцевого педагогічного інституту на філологічний факультет.
Його творча спадщина – це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів та літературної критики. Літературна стежка Василя Барки розпочалася з поезії. 1930 року з’явилася збірка поезій «Шляхи», 1932 року – збірка «Цехи». Продовжуючи навчання, вступив до аспірантури на українське відділення, але змушений був перевестися до відділу історії середньовічних західноєвропейських літератур Московського педагогічного інституту. Одночасно з навчанням в аспірантурі працював в Краснодарському художньому музеї науковим співробітником, вивчав європейський живопис, викладав в інституті. 13 березня 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертацію на тему: «Божественна комедія» Данте: (Політична теорія, гуманізм, риси стилю)».
У 1941, з початком війни, йде добровольцем у «народне ополчення», хоча і має змогу звільнитися за станом здоров’я. Під час одного з наступів німців у 1942 році його було тяжко поранено. Одужавши, працював коректором у газеті «Кубань». 1943 року як «остарбайтера» вивезли до Німеччини. Після закінчення війни перебував у таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі, залишився в еміграції. Там поет почав свій перший прозовий роман «Рай», який вийшов у Нью-Йорку в 1953 році. 1946 року в Німеччині вийшла збірка віршів Василя Барки «Апостоли», а у 1947 році з’явилася збірка «Білий світ».
Через деякий час письменник отримав запрошення від членів ОУН в Америку. 1950 року за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до США. Там довелося працювати прибиральником, кочегаром, виконувати найчорнішу роботу. Але навіть у найважчі часи Василь Барка продовжував працювати над історією української літератури. Свої погляди на мистецтво, літературу і життя Василь Барка висловив в есе «Жайворонкові джерела» (1956), «Вершник неба» (1965), «Земля садівничих» (1977) і літературознавчих працях «Уваги про поезію старовинну і сучасну» (1958), «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм» (1961), «Правда Кобзаря» (1961), «Творчість» (1968).
У 1958-1961 роках Василь Барка писав роман «Жовтий князь», у якому розповів про жахіття Голодомору 1932-1933 років.
Голодний 33-й рiк! Скiльки горя, слiз, смертей?! Страждала Україна, страждали старi й малi, сподiвались на краще, але не бачили його нi восени та взимку 32-го, нi навеснi та влiтку 33-го. Досить надовго прикривали цю трагiчну сторiнку людської пам’ятi. Та чи можна таке приховувати? Василь Барка, переживши цю трагедiю, 25 рокiв виношував у своєму серцi, як незагойну рану, болючi спогади про голодомор. Василь Барка йшов до написання роману практично все своє свідоме життя. Писав у далекій Америці, у Гантерських горах в штаті Нью-Йорк, де, не маючи власного житла, жив у знайомих. «Із непохитною дисциплінованістю вставав до сходу сонця і працював до присмерку над річкою або в лісі, а в часи негоди писав у порожній стодолі. А позаяк уважав, що ситий письменник не може правильно описати страждань голодуючих, тож, пишучи ключові розділи роману, по кілька днів відмовлявся від їжі», – писав про це відомий культуролог із діаспори, автор програми «Очима культури» Марк Роберт Стех.
Початковий рукопис Василь Барка переписував чотири рази, від початку до кінця, усі 600 сторінок, щоб якнайточніше передати жах руйнування українського світу. Жах, який він бачив на власні очі, і який усі ці 25 років носив у собі, старанно записуючи згадки про голод після війни у таборі «ДІ-ПІ». Усі записи після написання роману він знищив – щоб не накликати лиха на інших свідків трагедії.
Особливо його вразила історія однієї родини, що практично вся вимерла під час Великого Голоду, яку йому розповів один українець з Австралії. Хоча й самому Василю Очерету було що згадати. У 1932 році він жив на Кубані, працював у Краснодарському художньому музеї, був одружений, за рік народився син Юрко. Чорне крило голоду накрило і Кубань – там, за свідченнями Василя Барки, тоді вимерла третина населення. Ще страшніші картини постали перед очима письменника, коли він навідався на рідну Полтавщину провідати брата. Як розповідала дослідниця творчості Барки Віра Мелешко, з великої родини брата залишилося кілька душ. Та й сам Василь опинився на межі голодної смерті. «Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива… то щось таке, що спалювало всю істоту», – згадував він пізніше.
На сторiнках роману вiдтворено всi подробицi лихолiття, пережитi нашим народом i самим В. Баркою. Головна частина у творi − це власнi спостереження i враження. Закарбувались у пам’ятi письменника тi образи: голоднi, виснаженi, пухлi вiд голоду люди; бачив, як важко було їм ходити − сили не було; бачив i мертвих.
Василь Барка стверджував: наслідки голоду страшні. Найперше він показав, що це справді геноцид і планомірне нищення нації. І доводив, що голод передається на генному рівні й вселяє людині почуття страху.
Роман екранізував режисер Олесь Янчук, знявши відомий художній повнометражний фільм «Голод-33», прем’єра якого відбулася на телебаченні за день до історичного референдуму 1991 року, який підтвердив незалежність України.
Останні три роки письменник хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Помер 11 квітня 2003 року у американському містечку Глейн Спейн.
В одному з останніх інтерв’ю письменник наголошував: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора… Але щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки у світоглядних пошуках…»

Свято Івана Купала:традиції святкування

 Багато чудових свят має український народ, всі вони супроводжуються красивими, сповненими таємничою силою та глибоким змістом обрядами. Але, мабуть, одним з найдивовижніших та наймістичніших є свято Івана Купала.

Івана Купала-одне з найбільш таємничих і магічних свят, що дісталося нам від наших пращурів.

Важко навіть уявити, скільки сотень років воно існує. Це найколоритніше та найцікавіше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят. За народним звичаєм, цього дня молодь зі співами й жартами прямує до води, розкладає вогнища й танцює навколо них. Багато таємниць обіцяє розкрити ніч на Івана Купала.

З цієї нагоди в ТІЦ з бібліотекою оформлена книжково-ілюстраційна виставка «Свято Івана Купала:традиції святкування».

Представлена література ознайомить користувачів з культурою побуту українського народу, з історією виникнення цього свята, пов’язаними з цим днем звичаями, обрядами, прикметами, повір’ями та традиціями святкування.

Я купальський віночок сплету

 В ніч з 6 на 7 липня східні слов'яни відзначають Івана Купала - найдавніше та найколоритніше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят. Із часом свято Купала трансформувалося в церковне свято Різдво Предтечі і Хрестителя Господня Івана, яке тісно переплелося з дохристиянськими віруваннями українців. Інші назви свята: Іванів день, Купала, Колосок, Ярило, Сонцекрес, Купайло, Іван-травник.

З давніх-давен в цю дату дівчата проводили безліч обрядів, головний серед яких - плетіння вінків.

Які квіти потрібно вплітати у вінок на Івана Купала і що означає кожна рослина:

безсмертник - символ здоров'я і довголіття;

чорнобривці - символ вірності і краси;

деревій - символ свободи і нескореності;

барвінок - символ життя і вічної любові;

калина - символ дівочої краси;

любисток - символ відданості і любові;

ромашка - символ Сонця, чистоти і вірності;

мальва - символ Віри, Надії і любові;

волошка - символ краси і ніжності;

вусики хмелю - символ гострого і гнучкого розуму;

мак - символ родючості;

незабудка - символ вірності і сталості.

Якщо дівчина хотіла попросити у вищих сил здоров'я і благополуччя, то вплітала в вінок цілющі трави, а якщо важливий був хороший урожай, то доповнити традиційний вінок можна було пшеницею, ячменем або житом.

Запрошуємо дітей до ТІЦ з бібліотекою на заняття з виготовлення аплікації "Я купальський віночок сплету" а також на майстер-клас з плетіння віночків з цілющих трав та квітів 5,6,7 липня з 14.00 до 16.00 години.